Стрі-чен-ня. Володимир Худенко

під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.

      Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.

      Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.

      – Ні, то Дорошенка! – кричав хтось із возів. – Із західної сунуть. З-за Дніпра.

      Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.

      Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.

      До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.

      Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.

      – Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, – говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.

      – Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалі – всі розбійники!

      Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.

      Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.

      Ми їхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.

      Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли:

      – По діброві вітер виє,

      Гуляє по полю,

      Край дороги гне тополю

      До самого долу…

      А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:

      – Давайте не цієї. Давайте но…

      І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.

      Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.

      А жіночки витягували:

      – Ой зозуля в зеленому гаю

      Закувала при тополі скраю,

      Закувала птиця-зозулиця,

      Розбрелись по селах вечорниці.

      Розбрелись по селах вечорниці,

      Закувала птиця-зозулиця.

      Закувала та й збудила пізно.

      Віє вітер ген по степу грізно.

      Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,

      Ти жива чи ти мені лиш снишся?

      Ти жива чи маришся між ночі?

      Чий то бродить стан нагий дівочий?

      І