Стрі-чен-ня. Володимир Худенко

та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»

      – Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.

      Я зиркнув туди і вгледів мерця.

      Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.

      – Що вилупився? Не радий?

      Мрець сидів за столом.

      Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.

      Не плямкав при цьому зовсім.

      – Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.

      – Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, – мовив мрець.

      – Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?

      – Ні, рано ще.

      – А що ж?

      – Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.

      – Який?

      – Як який? Мертвецький великдень. Забув?

      – Забув.

      Я був вельми насторожений цим гостем.

      А ви хіба не були б?

      – Сьодні всі наші по вулицях швендяють.

      – Які ваші?

      – Мертвяки.

      – Тьху на вас, Степане Івановичу!

      – Та вже що є, те є.

      Я з острахом зиркнув у бік вікна.

      – І багато вас? Таких? – спитав.

      – Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…

      Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.

      – Я ж тобі кажу – не лякайся, – прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.

      Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.

      А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.

      – Ось, – мовив мрець, важко зітхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.

      – Хто ж це? Хтось із побратимів? – кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.

      – Майже, – перервав він мої роздуми. – Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?

      Я закляк.

      Наталка – дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.

      Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.

      – Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорік ще мрець. – А я піду.

      – Куди,