Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

та вишні;

      Як і перше виходила,

      Катерина вийшла.

      Вийшла, та вже не співає,

      Як перше співала,

      Як москаля молодого

      В вишник дожидала.

      Не співає чорнобрива,

      Клене свою долю.

      А тим часом вороженьки

      Чинять свою волю —

      Кують речі недобрії.

      Що має робити?

      Якби милий чорнобривий,

      Умів би спинити…

      Так далеко чорнобривий,

      Не чує, не бачить,

      Як вороги сміються їй,

      Як Катруся плаче.

      Може, вбитий чорнобривий

      За тихим Дунаєм;

      А може, вже в Московщині

      Другую кохає!

      Ні, чорнявий не убитий,

      Він живий, здоровий…

      А де ж найде такі очі,

      Такі чорні брови?

      На край світа, в Московщині,

      По тім боці моря,

      Нема нігде Катерини;

      Та здалась на горе!..

      Вміла мати брови дати,

      Карі оченята,

      Та не вміла на сім світі

      Щастя-долі дати.

      А без долі біле личко —

      Як квітка на полі:

      Пече сонце, гойда вітер,

      Рве всякий по волі.

      Умивай же біле личко

      Дрібними сльозами,

      Бо вернулись москалики

      Іншими шляхами.

II

      Сидить батько кінець стола,

      На руки схилився,

      Не дивиться на світ Божий:

      Тяжко зажурився.

      Коло його стара мати

      Сидить на ослоні,

      За сльозами ледве-ледве

      Вимовляє доні:

      «Що весілля, доню моя?

      А де ж твоя пара?

      Де світилки з друженьками,

      Старости, бояре?

      В Московщині, доню моя!

      Іди ж їх шукати,

      Та не кажи добрим людям,

      Що є в тебе мати.

      Проклятий час-годинонька,

      Що ти народилась!

      Якби знала, до схід сонця

      Була б утопила…

      Здалась тоді б ти гадині,

      Тепер – москалеві…

      Доню моя, доню моя,

      Цвіте мій рожевий!

      Як ягодку, як пташечку,

      Кохала, ростила

      На лишенько… Доню моя,

      Що ти наробила?

      Оддячила!.. Іди ж шукай

      У Москві свекрухи.

      Не слухала моїх річей,

      То її послухай.

      Іди, доню, найди її,

      Найди, привітайся,

      Будь щаслива в чужих людях,

      До нас не вертайся!

      Не вертайся, дитя моє,

      З далекого краю…

      А хто ж мою головоньку

      Без тебе сховає?

      Хто заплаче надо мною,

      Як рідна дитина?

      Хто посадить на могилі

      Червону калину?

      Хто без тебе грішну душу

      Поминати буде?

      Доню моя, доню моя,

      Дитя моє любе!

      Іди од нас…»

      Ледве-ледве

      Поблагословила:

      «Бог з тобою!» – та, як мертва,

      На діл повалилась…

      Обізвався старий батько:

      «Чого ждеш, небого?»

      Заридала Катерина

      Та бух йому в ноги:

      «Прости