Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

прочь! Что ж вы стали?»

      «Кого? Мене взяти?

      За що ж, скажи, мій голубе?

      Кому хоч оддати

      Свою Катрю, що до тебе

      В садочок ходила,

      Свою Катрю, що для тебе

      Сина породила?

      Мій батечку, мій братику!

      Хоч ти не цурайся!

      Наймичкою тобі стану…

      З другою кохайся…

      З цілим світом… Я забуду,

      Що колись кохалась,

      Що од тебе сина мала,

      Покриткою стала…

      Покриткою… Який сором!

      І за що я гину!

      Покинь мене, забудь мене,

      Та не кидай сина.

      Не покинеш?.. Серце моє,

      Не втікай од мене…

      Я винесу тобі сина».

      Кинула стремена

      Та в хатину. Вертається,

      Несе йому сина.

      Несповита, заплакана

      Сердешна дитина.

      «Осьде воно, подивися!

      Де ж ти? Заховався?

      Утік!.. нема!.. Сина, сина

      Батько одцурався!

      Боже ти мій!.. Дитя моє!

      Де дінусь з тобою!

      Москалики! голубчики!

      Возьміть за собою;

      Не цурайтесь, лебедики:

      Воно сиротина;

      Возьміть його та оддайте

      Старшому за сина.

      Возьміть його… бо покину,

      Як батько покинув, —

      Бодай його не кидала

      Лихая година!

      Гріхом тебе на світ Божий

      Мати породила;

      Виростай же на сміх людям!»

      На шлях положила.

      «Оставайся шукать батька,

      А я вже шукала».

      Та в ліс з шляху, як навісна!

      А дитя осталось,

      Плаче, бідне… А москалям

      Байдуже; минули.

      Воно й добре; та на лихо

      Лісничі почули.

      Біга Катря боса лісом,

      Біга та голосить;

      То проклина свого Йвана,

      То плаче, то просить.

      Вибігає на возлісся;

      Кругом подивилась,

      Та в яр… біжить… серед ставу

      Мовчки опинилась.

      «Прийми, Боже, мою душу,

      А ти – моє тіло!»

      Шубовсть в воду!.. Попід льодом

      Геть загуркотіло.

      Чорнобрива Катерина

      Найшла, що шукала.

      Дунув вітер понад ставом —

      І сліду не стало.

      То не вітер, то не буйний,

      Що дуба ламає,

      То не лихо, то не тяжке,

      Що мати вмирає;

      Не сироти малі діти,

      Що неньку сховали:

      Їм зосталась добра слава,

      Могила зосталась.

      Засміються злії люде

      Малій сиротині;

      Виллє сльози на могилу —

      Серденько спочине.

      А тому, тому на світі,

      Що йому зосталось,

      Кого батько і не бачив,

      Мати одцуралась?

      Що зосталось байстрюкові?

      Хто з ним заговорить?

      Ні родини, ні хатини;

      Шляхи, піски, горе…

      Панське личко, чорні брови.

      Нащо? Щоб пізнали!

      Змальовала, не сховала…

      Бодай полиняли!

V

      Ішов кобзар до Києва

      Та сів спочивати.

      Торбинками