Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

ваша, правда, люде!

      Та й нащо те знати,

      Що сльозами перед вами

      Буду виливати?

      Нащо воно? У всякого

      І свого чимало…

      Цур же йому!.. А тим часом

      Кéте лиш кресало

      Та тютюну, щоб, знаєте,

      Дома не журились.

      А то лихо розказувать,

      Щоб бридке приснилось!

      Нехай його лихий візьме!

      Лучче ж поміркую,

      Де-то моя Катерина

      З Івасем мандрує.

      За Києвом, та за Дніпром,

      Попід темним гаєм,

      Ідуть шляхом чумаченьки,

      Пугача співають.

      Іде шляхом молодиця,

      Мусить бути, з прощі.

      Чого ж смутна, невесела,

      Заплакані очі?

      У латаній свитиночці,

      На плечах торбина,

      В руці ціпок, а на другій

      Заснула дитина.

      Зострілася з чумаками,

      Закрила дитину,

      Питається: «Люде добрі,

      Де шлях в Московщину?»

      «В Московщину? Оцей самий.

      Далеко, небого?»

      «В саму Москву. Христа ради,

      Дайте на дорогу!»

      Бере шага, аж труситься:

      Тяжко його брати!..

      Та й навіщо?.. А дитина?

      Вона ж його мати!

      Заплакала, пішла шляхом,

      В Броварях спочила

      Та синові за гіркого

      Медяник купила.

      Довго, довго, сердешная,

      Все йшла та питала;

      Було й таке, що під тином

      З сином ночувала…

      Бач, на що здалися карі оченята:

      Щоб під чужим тином сльози виливать!

      Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

      Щоб не довелося москаля шукать,

      Щоб не довелося, як Катря шукає…

      Тоді не питайте, за що люде лають,

      За що не пускають в хату ночувать.

      Не питайте, чорнобриві,

      Бо люде не знають;

      Кого Бог кара на світі,

      То й вони карають…

      Люде гнуться, як ті лози,

      Куди вітер віє.

      Сиротині сонце світить

      (Світить, та не гріє) —

      Люде б сонце заступили,

      Якби мали силу,

      Щоб сироті не світило,

      Сльози не сушило.

      А за віщо, Боже милий!

      За що світом нудить?

      Що зробила вона людям,

      Чого хотять люде?

      Щоб плакала!.. Серце моє!

      Не плач, Катерино,

      Не показуй людям сльози,

      Терпи до загину!

      А щоб личко не марніло

      З чорними бровами, —

      До схід сонця в темнім лісі

      Умийся сльозами.

      Умиєшся – не побачать,

      То й не засміються;

      А серденько одпочине,

      Поки сльози ллються.

      Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

      Жартуючи кинув Катрусю москаль.

      Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

      А люде хоч бачать, та людям не жаль:

      «Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,

      Коли не зуміла себе шанувать».

      Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,

      Щоб не довелося москаля шукать.

      Де ж Катруся блудить?

      Попідтинню ночувала,

      Раненько