Коли приходить темрява. Ксенія Циганчук

літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?…

      – Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.

      – Можливо, вона до когось приходила? – Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»

      – Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо – я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.

      – А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.

      – Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… – Бабця підняла брови. – А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…

      – Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.

      – Так. – Вона подивилася йому в обличчя. – Скажіть, а це може бути маніяк? – Очі її розширилися від цієї думки.

      Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів:

      – Ні, навряд. Принаймні подібних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це маніяк, ранувато… Отже, ви гуляли із собакою…

      – Так, – закивала головою стара з усе ще розширеними очима.

      – А вранці ви вигулювали собаку?

      – Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його біля під’їзду й завела додому.

      – А вчора ввечері ви де гуляли?

      – Тут, на цьому ж місці… теж, як і сьогодні, – закінчення фрази вона промовила зовсім тихо.

      – Не дивіться туди… – Бабця відвела погляд. – Отже, нічого незвичного не бачили й не чули?

      – Узагалі нічого незвичного не бачила й не чула. І вночі теж. Я погано сплю. Часто опівночі сиджу на балконі. І цього разу так було. Але нічого я не чула… Ні, нічого… Точно. – Бабуся задумливо похитала головою.

      – Добре, дуже вам дякую. Якщо щось згадаєте, обов’язково телефонуйте. – Він простягнув їй свою візитівку. – Можете поки що бути вільні.

      Вона взяла візитівку. Поки розглядала картку, слідчий відійшов і набрав номер на мобільному.

      – Обов’язково зателефоную. До побачення! Якщо щось згадаю…

      Та слідчий її вже не слухав.

      – Чуєш, Ярику, це я, – казав він по телефону до колеги. – У нас труп жінки, і знову біля того ж будинку, де був убитий отой, що продавав мобілки. Уявляєш? За попередніми даними, смерть настала вночі… Точніше, десь на початку ночі, як тільки настала темрява…

* * *

      Ліза працювала психологом у рівненській школі 32. Завжди стверджувала, що будь-який конфлікт можна вирішити словами. Те саме вона сказала мені й цього разу, проте я її, звісно, не послухав. Ми піднімалися на шостий поверх будинку навпроти. Ліфт не працював, тому довелося йти пішки. Катьку лишили вдома. Я й Лізу не мав наміру брати, та вона й чути про те не хотіла.

      – Ось ця квартира! – стиха сказала Ліза, указуючи на двері праворуч.

      Ми віддихалися. Я подзвонив. У квартирі почувся шум, проте ніхто не відчиняв. Я знову подзвонив. Цього разу нам відчинили.