Коли приходить темрява. Ксенія Циганчук

ж зіскочив із дивана. Побачивши, що ми його помітили, невідомий одразу зник.

      – Хто це? – запитав я.

      – Не знаю, – Ліза зітхнула. – Він недавно з’явився, постійно розглядає нас із Катькою в бінокль. – Вона безпомічно махнула рукою.

      – Чому ти раніше нічого не розповіла про нього?

      – Та знаєш, після того, що недавно сталося… – Ліза на якийсь час замовкла. – Я просто не хотіла тебе бентежити. У неділю приїздить батько, я збиралася йому про це сказати, – мовила вона, обіймаючи мене. – Ну, не ображайся, це просто почалося з вівторка. – У моїй голові немов ударило молотком. – З того самого дня ти ходиш сам не свій, я не хотіла тебе турбувати.

      «З вівторка, коли сталося вбивство, – повторив я подумки. – З вівторка». Якусь мить я стояв, не знаючи, що робити й казати.

      – З тобою все гаразд? – турботливо спитала кохана.

      Я ствердно хитнув головою, приходячи до тями. Мені потрібно було неодмінно дізнатися, що то був за чоловік. Я мусив довідатися!

      – Я піду до нього, – рішуче сказав я, відхиливши Лізині руки вбік. Дівчина злякано подивилася на мене й хотіла щось сказати, проте цієї ж миті до кімнати увірвалася Катя:

      – Ви бачили того придурка?! – обурено вигукнула вона. – Він знову за нами дивився! Назаре, іди поговори з ним! – сказала мала, ледь помітно тупнувши ногою. Від природи Катя була досить вередливою. Ліза ж навпаки.

      – Можливо, він не нас розглядає, адже… – вона не договорила, – …адже в нашому будинку багато квартир.

      – Ага, можливо, він розглядає ще з десяток жінок, що живуть у нашому будинку! – обурено вигукнула Катя. – Назаре, то ти підеш?! А якщо це маніяк?! – Очі її розширилися.

      – Катю, що ти верзеш! Ніякий це не маніяк!

      Цієї миті я вираховував номер квартири. Я не дивився на Лізу, проте відчув, що її голос дещо змінився, коли вона промовляла слово «маніяк».

      Мені стало зрозуміло, що вона теж боїться…

* * *

      – О дванадцятій годині дня знайдено труп жінки, – слідчий записував свій голос на диктофон. – На вигляд років тридцяти. Очевидне вбивство. На шиї помітні сліди від мотузки. – Він ще раз оглянув труп. – Свідків немає. Подальшу інформацію надасть судмедексперт. – Поліціянт укотре подивився на тіло; не маючи що додати, вимкнув диктофон.

      Його дратувала вся ця ситуація: друге вбивство за дуже короткий проміжок часу. Рівне – місто тихе, для нього таке не властиве. Якщо довідається преса… А якщо ще дізнається, що немає зачіпок… Буде йому непереливки. Дурна ситуація, але що вдієш?

      Поліціянт кинув диктофон у кишеню. Цього року йому виповнилося лише сорок, а він уже мав достатньо сивого волосся. Доволі високого зросту, майже метр вісімдесят п’ять; багато хто у відділку його побоювався. Особливо через характер, який із кожним роком усе більше псувався. А коли рік тому чоловік розлучився, став іще більш нестерпним. Дехто навіть перешіптувався поза спиною, що він людиноненависник. І десь глибоко в душі Малашко розумів, що часточка правди в тому звинуваченні є. Ще з дитинства він полюбляв усамітнення,