Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

й живився вівсяною кашею, – а це жахало людей.

      Протягом перших шести місяців Оліверового перебування ситема ця саме розцвітала тут повним цвітом. Спочатку вона викликала великі витрати, бо поточний рахунок трунаря одразу значно підскочив угору, а до того ще довелося перешивати одежу, що мішком обвисла по двох-трьох тижнях нової дієти на змарнілих, захарчованих постом богадільцях.

      Але кількість мешканців та відвідувачів Притулку помітно зменшувалась, і Рада була в захваті.

      Дітям давали їсти у величезній, вимощеній камінними тахлями світлиці, в кінці якої стояв чималий бак; з цього баку у встановлені години наглядач Притулку, запинаючись спеціально з цієї нагоди відповідним фартухом, насипав черпаком кашу в тарілки за допомогою двох богаділок. Кожен діставав по одній мисочці цієї розкішної рідини і ні краплі більше – за винятком поодиноких урочистих свят, коли до каші додавали ще по чотири з половиною лоти хліба. Мити посуду зовсім не доводилося, бо хлопці виполіровували його ложками так, що він блищав, як сонце; закінчивши цю процедуру (що тривала завжди дуже недовго, бо ложки були майже такі ж завбільшки, як і мисочки), діти починали пасти голодні очі на бак з такою жадобою, немов раді були з’їсти не те що всю кашу, а й саму цеглу, з якої його зліплено, а тим часом дуже пильно облизували свої пальці, щоб якесь зернятко, бува, не зачепилось. Хлопчики звичайно мають чудесний апетит. Три місяці Олівер Твіст терпів ці муки з товаришами; нарешті вони всі так зголодніли й здичавіли з голоду, що один хлопець, фізично розвинений не на свій вік і очевидячки незвиклий до такого режиму (його батько колись мав невеличку кухмістерську), похмуро попередив своїх товаришів, що, коли він не діставатиме регулярно щодня додаткової порції каші, він не ручиться за себе й колись таки з’їсть уночі свого сусіда, кволого, миршавого хлопчину, що спав поруч нього. Погляд його був такий зголоднілий і так дико блукав навколо, що налякані товариші повірили цьому; негайно зробили нараду й кинули жереб, кому йти по вечері до наглядача прохати наддачі; жеребок витяг Олівер.

      Надійшов вечір; хлоп’ята розмістилися на лавах. Наглядач у своєму кухарському вбранні стояв коло бака сам своєю власною персоною: його помічниці богаділки примостилися позаду; кашу було розподілено і довгу молитву перед короткою трапезою проказано. Каша зникла в одну мить; хлопці потишкувалися межи себе й підморгнули Оліверові, а найближчі сусіди штовхнули його ліктями в бік. Олівер був іще зовсім дитина, але злидні й голод довели його до відчаю, і він враз осліп пустився берега. Він підвівся з-за столу і, наблизившись з мискою й ложкою в руці до наглядача, промовив, сам жахаючись власної відваги:

      – Прошу, сер, мені хочеться ще трошки.

      Наглядач був дебелий, гладкий чоловік, але тут він аж пополотнів. Кілька секунд він дивився остовпіло на малого бунтаря, а потім безпорадно сперся плечем об бак, щоб не втратити рівноваги. Богаділки заніміли з несподіванки,