Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

мовила. Але… але… може, ви все-таки вип’єте чогось, бодай одну-єдину краплину, містере Бембль?

      – Ані краплі, ані крапелиночки, – відмовився той, відмахуючись правицею, з почуттям власної гідності, але досить лагідно.

      – А може, все ж таки, – намагалася місіс Менн, спостерігши непевний тон відмови й досить нерішучий жест. – Тільки трішечки з холодною водичкою та кавалочком цукру.

      Містер Бембль кахикнув.

      – Але ж тільки одну-однісіньку краплю, – улещувала місіс Менн.

      – Ну, а чого ж саме? – запитав сторож.

      – А що воно могло б бути, містере Бембль? Звісно, треба ж завжди мати в хаті трохи спирту про всяк випадок, як хтось, боронь Боже, з моїх діточок, бува, занедужає, – одказала місіс Менн, одчиняючи дверцята кутньої шафи і становлячи на стіл пляшку та склянку. – Це джин. Я вас не дурю, містере Бембль, це справжній джин.

      – Так ось чим ви напуваєте дітей, місіс Менн? – спитав Бембль, уважно стежачи за тим, як вона змішує воду, цукор і джин.

      – А звісно, захисти їх голуб’яток, царице небесна, хоч дорого, а доводиться, – відповіла доглядачка. – Хіба ж можу я дивитися спокійно, як вони мучаться на моїх очах, сер?

      – Еге, еге, – підтакнув їй містер Бембль, – звичайно, не можете. Ви добра, щира жінка, місіс Менн. – Тут вона поставила перед нього склянку. – За першої ж нагоди я не забуду подати це до відома парафіальної ради, місіс Менн. – Він присунув склянку до себе. – Ви мов рідна мати, місіс Менн. – Він поколотив ложкою в склянці. – П’ю, п’ю щиро за ваше здоров’я, місіс Менн. – І він спорожнив нахильцем півсклянки. – Ну, а тепер до справ, – промовив він, виймаючи з кишені шкіряну записну книжку. – Хлопчині, охрещеному Олівером і нареченому Твістом, стукнув сьогодні дев’ятий рік.

      – Захисти його, царице небесна, – вставила місіс Менн, натираючи краєчком фартуха до сліз ліве око.

      – Дарма обіцяно було винагороду в десять фунтів стерлінгів (збільшену потім до дванадцятьох), дарма вживала ревних і, так би мовити, надлюдських зусиль парафія, – провадив він, – хто був його батько або якого роду і стану була його мати – нам не поталанило довідатись.

      Місіс Менн здивовано розвела руками, але за хвилю додала:

      – Але звідки взялося тоді взагалі в нього прізвище?

      – Його вигадав я, – одказав сторож, гордо випростуючись.

      – Ви, містере Бембль?!

      – Я, місіс Менн. Ми даємо прізвища нашим підкидькам за абеткою. Передостанній був на С – я на звав його Свеблем. На цього припало Т – і я назвав його Твістом. Наступний зватиметься Унвіном, а за ним піде Вількінс. У мене вже виготувано назвиська не те що до кінця абетки, а й для цілого нового ряду від першої літери до останньої.

      – Але ж ви маєте правдивий письменницький хист, сер! – сплеснула руками місіс Менн.

      – Хто його зна, може, воно й так, моя пані, – одказав сторож, якому цей комплімент припав очевидячки дуже до вподоби. – Оскільки Олівер уже переріс для вашого захистку, Рада поклала повернути його