Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

проте це все ж були його єдині друзі… і почуття своєї самотності в цьому великому широкому світі вперше сповнило серце дитини.

      Містер Бембль ступав широкими кроками; малий Олівер, міцно вчепившись пальцями в його оздоблений золотим брузументом закавраш, підтюпцем поспішав за ним, питаючи наприкінці кожної чверті милі: «Чи ще далеко?» Містер Бембль на це тільки суворо огризався, бо тимчасова лагода, що з’являється в деяких людей під впливом джина, вже тим часом вивітрилася з нього і він був тепер знову тільки офіційним парафіальним службовцем.

      Не пробув Олівер і чверті години в стінах притулку і не встиг він упорати другого шматка хліба, коли містер Бембль повернувся і сказав йому, що нині відбувається засідання Ради і що Рада кличе його перед свої очі. Не уявляючи гаразд, що воно за штука – ця Рада, Олівер занепокоївся й не знав: плакати йому чи сміятись? Та, втім, ніколи було й міркувати: містер Бембль почастував його раз ціпком по голові (щоб вернути до пам’яті) і раз по спині (щоб підігнати) і повів його за собою; вони ввійшли до чисто вибіленої кімнати; посередині навкруг столу засідав з десяток гладких джентльменів, а на чолі їх у великому, трохи вищому за інші, кріслі сидів найтовстіший пан з дуже круглим червоним обличчям.

      – Уклонися Раді, – сказав Бембль.

      Олівер похапцем змахнув сльозу, що набігла йому на очі, але, не бачучи перед собою нічого, крім звичайного столу, на щастя збагнув уклонитися йому.

      – Як тебе звати, хлопче? – промовив джентльмен, що сидів у високому кріслі.

      Така сила чужих панів нагнала на Олівера страх: він затремтів, як той осиковий листок; а до того ще й сторож дав йому доброго потиличника, – і він заплакав. З цих двох причин він відповів на запитання дуже стиха й невиразно, чим викликав у одного з панів, джентльмена в білому жилеті, зауваження, що він дурень; це одразу піднесло Оліверів дух, і він почув себе як слід.

      – Хлопче, – озвався до нього пан у високому кріслі, – слухай-но сюди. Я сподіваюся, тобі відомо, що ти сирота?

      – Що це значить, сер? – спитав бідний Олівер.

      – Цей хлопець дійсно дурень, я так одразу й сказав, – іще раз констатував пан у білому жилеті.

      – Тс! – спинив його джентльмен, що був говорив перший. – Ти знаєш, що в тебе нема ні батька, ні матери і що тебе зростила парафія?

      – Так, сер, – одказав Олівер, гірко хлипаючи.

      – Чому ти плачеш? – спитав пан у білому жилеті. (Це було дійсно досить кумедно: чому б пак ні з того ні з цього плакати?)

      – Сподіваюся, що ти щовечора перед сном проказуєш свої молитви, дитино? – суворо спитав його ще один пан, – і, як належить доброму християнинові, молишся за людей, що годують тебе і дбають за тебе?

      – Так, сер, – пролепетав хлопець.

      – Отже, тебе взято сюди, щоб вивести тебе в люди й навчити корисного ремества, – промовив червонощокий пан у високому кріслі.

      – Тому ти негайно від завтра з шостої години ранку почнеш драти клоччя, – додав безапеляційно пан у білому жилеті.

      Віддаючи