Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

Твіст, її система давала, звичайно, точнісінько такі самі наслідки, бо саме на той час, коли дитина нарешті призвичаювалася харчуватися наймізернішою пайкою найпісніших харчів, вона чомусь у вісьмох з половиною на десять випадків ні з цього ні з того занедужувала з охлялості, чи то застуди, або падала ненароком у вогонь, або учадювала на смерть, чи ще якось там калічіла; у всіх цих випадках сердечні маленькі створіння переходили звичайно в інший світ, де з’єднувалися зі своїми батьками, що їх у цьому світі вони ніколи не знали.

      Іншим разом з приводу якоїсь пригоди з парафіальним вихованцем, коли, наприклад, немовлятко душилося під перевернутою на нього колискою або коли його ошпарювали під час прання окропом (хоча останнє траплялося досить рідко, бо щось, що б хоч до певної міри скидалося на прання, бачили тут вряди-годи), так ось часом з приводу якоїсь із цих подій громадянство виявляло більше зацікавлення, ніж звичайно; тоді суд присяжних починав сікатися зі своїми марудними запитами, або парафіяни з обуренням підписували вислів догани. Але всі ці неприємності негайно усовувалися завдяки лікарській експертизі або засвідченню парафіяльного сторожа; лікар, звичайно, розтинав тіло й не знаходив нічого всередині… (як і належало гадати), а сторож завжди присягав за те, чого бажала парафія, що звичайно свідчило про його велику саможертовність. До того ж Парафіальна Рада час від часу навідувалася, завжди надсилаючи попереду за день до цього свого сторожа з відповідним повідомленням.

      Під час візитів Ради діти завжди виглядали охайними й чистенькими, а чого ж іще бажати?

      Не можна було сподіватися, щоб така система виховання могла принести надто родючі жнива. На дев’ятий рік Олівер Твіст був блідим хлопчиком, трохи замалим на зріст і безперечно захарчованим. Але природа чи спадковість заложили здоровий дух Оліверові в груди, завдяки суворій дієті йому було місця доволі, щоб там тужавіти й розростатись, і, може, завдяки йому Олівер взагалі дожив до свого дев’ятого дня народження. Та втім, хоч що кажи, а сьогодні були його дев’яті роковини, які він святкував у льосі для вугілля у виборному товаристві двох інших молодих джентльменів, замкнених, як і він, після відволожної порції березової каші за те, що вони нахабно насмілилися заговорити про свій голод. Скоро закінчивши цю екзекуцію, місіс Менн, привітна господиня й вихователька, сіла спочити край вікна, але враз заніміла від несподіванки: за брамою вона вгледіла постать містера Бембля, парафіального сторожа. Він був у поганому гуморі й сіпав за хвіртку що було сили.

      – Господи вишній, невже це ви, сер? – скрикнула з добре вдаваною радістю місіс Менн, висовуючи голову з вікна. – Сусанно, забери Олівера й тих двох вибрудків нагору та обмий їх! Ах матінко моя! Містере Бембль, яка я рада, що ви завітали до мене!..

      Але містер Бембль був чоловік опасистий і до того холерик, і тому, замість відповісти на це щиросерде привітання ласкавим словом, він почав іще дужче торсати хвіртку, а потім пхнув її ногою так