Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

тобі жаба й цицьки дасть, Феджіне, – злорадо всміхнувся Сайкс.

      – І боюся я ще, мій голубе, – провадив старий, немов не помічаючи останніх слів гостя й пильно вдивляючись йому в вічі, – боюся я, що коли нас застукають, то будуть і комусь іншому непереливки, і буде комусь, може, ще значно гірше, ніж мені.

      Сайкс здригнувсь і круто обернувся до старого, але той знизав плечима аж по самі вуха і втопив байдужий погляд у протилежну стіну.

      Вони замовкли. Усі члени чесної компанії віддалися на якийсь час власним думкам, і навіть собака, що якось занадто хитро облизував у кутку губи, здавалося, обмірковував, як би найкраще вчепитися зубами в литку першого стрічного пана чи пані на вулиці.

      – Треба комусь безпремінно винюхати, що там у поліції сталося… – мовив нарешті містер Сайкс, але вже багато тихіше.

      Феджін хитнув головою.

      – Якщо він не виказав нас і не викрутився, то нема чого боятися, аж доки він не вийде на волю, – провадив Сайкс, – а тоді доведеться накинути на нього оком: пускати його на всі чотири вітри не можна, ні, ні, ні!

      Феджін знову хитнув головою.

      Ця тактика була безперечно найкраща, але на перешкоді їй стояла одна притичина: Проноза, Чарлі, Феджін і містер Вільям Сайкс усі як один гидували поліцією і ні за що в світі не наблизилися б до неї з доброї волі.

      Скільки часу сиділи б вони в такій досить неприємній нерішучості, мовчки дивлячись одне на одного, – невідомо; проте над цим нема на що й міркувати, бо незабаром двері відчинилися і до кімнати завітали дві молоді леді, що їх Олівер вже тут колись бачив; отже, розмова поточилася далі сама собою.

      – Так його! Чудесно! – радісно скрикнув старий. – Піде Бетсі! Ти ж підеш, голубонько?

      – Куди це? – здивувалася та.

      – Та тільки-но до поліції, квітонько, – улесливо відповів старий.

      Треба сказати, що шановна панна категорично не відмовилася від цього, але висловила тільки цілком серйозне й глибоке побажання, щоб її «взяли чорти», якщо вона згодиться на цю пропозицію. (Ця тонка і ввічлива відповідь свідчила, безперечно, про те, що міс Бетсі мала природний такт, який не дозволяє нам засмучувати наших ближніх рішучою відмовою.)

      Старий зробив кислу міну й відвернувся од цієї панни в жовтих папільйотках (досить пишно, щоб не сказати – розкішно вдягненої в червону сукню й зелені черевички) до її товаришки.

      – Нансі, моя крихітко, а що ти нам на це скажеш? – солодким голоском спитав він її.

      – Нема дурних, не підлабузнюйся, Феджіне, – відповіла Нансі.

      – Що це? – глянув на неї сердито містер Сайкс.

      – Те саме, що я кажу, – спокійно відповіла вона.

      – Тобі йти найбезпечніше, про тебе тут ніхто нічого не знає, – доводив Сайкс.

      – Та я й не хочу, щоб знали, тому й не піду, Біллі, – так само спокійно відповіла Нансі.

      – Вона піде, Феджіне, – сказав Сайкс.

      – Вона не піде, Феджіне, – заперечила Нансі.

      – Феджіне, вона піде.

      Містер Сайкс мав рацію. Лайкою, погрозами