Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

розглядати малюнки, голуб’ятко моє? – спитала стара пані, бо помітила, що Олівер дуже пильно вдивляється в портрет, що висів на стіні саме супроти нього.

      – Сам не знаю, я бачив їх так мало, – замислено одказав Олівер, не зводячи очей з полотна. – Але яке гарне, добре обличчя у цієї пані.

      – О, малярі завжди роблять жінок гарнішими, ніж вони є навсправжки, а то хто б їм портрети замовляв? – сказала бабуся. – Той, хто вигадав машинку, що робить людину на папері схожою як дві краплі води до живої, мусів би знати заздалегідь, що поспіху він не дочекається, занадто вже чесна ця машинка, ха-ха-ха, – від щирого серця засміялась старенька пані зі свого власного дотепу.

      – А це портрет? – спитав Олівер.

      – Так, це портрет, – відповіла бабуся, зирнувши вгору.

      – Чий, пані?

      – Бігме, серденько, не знаю, – добродушно знизала вона плечима. – Це портрет якоїсь невідомої жінки, якої ані я, ані ти не знаємо. Він тобі, здається, дуже сподобався, дитино?

      – Він такий хороший, – зітхнув Олівер.

      – Але чи не лякає він тебе часом? – схаменулася бабуся, здивовано помітивши, з яким святобливим страхом втопив у портрет Олівер очі.

      – О, ні, ні, – жваво заперечив Олівер, – але в цієї пані такі смутні очі… мені здається, що вона дивиться просто на мене. Ох, аже серце заколотилось, – стиха додав він, – вона мов жива і мов хоче заговорити до мене – тільки не може.

      – Господи милосердний! Не говори так, дитино! – злякано скрикнула бабуся. – Ти знервувався й ослаб з недуги. Я пересуну тебе на другий бік, і тоді ти не дивитимешся на неї. Ось так. Тепер тобі її в кожному разі не видно, – додала вона, пересунувши Оліверове крісло.

      Але це не помагало: в уяві своїй Олівер бачив портрет і так чітко й виразно, немовби він висів просто перед ним на стіні; проте він не хотів завдавати жалю добрій бабусі й ласкаво всміхнувся, коли вона глянула на нього. Місіс Бедвін взялася енергійно до бульйону, посолила, покуштувала його й заклопотано, як і належалося для такої важливої процедури, накришила в нього сухарців. Олівер поглинув бульйон надзвичайно швидко і не встиг проковтнути останньої ложки, як у двері щось стукнуло й до кімнати увійшов містер Броунлоу.

      Він з’явився в чудовому настрої, дуже веселий і жвавий, але тільки-но заклав руки за поли шлафрока й зсунув на лоб окуляри, щоб краще розглянути Олівера, як обличчя його болісно скривилося і він зробив якусь дуже дивну гримасу. З тяжкої недуги Олівер сильно охляв і знемігся; він хотів був підвестись і привітати свого доброчинця, але не встояв і впав назад у крісло.

      Містер Броунлоу мав таке широке, велике серце, що його, безперечно, було б вистачило на півдесятка звичайних добрячих дідусів, і, коли він побачив хлопчика в такому сумному стані, йому аж сльози на очі виступили (внаслідок якогось гідравлічного процесу, якого ми за браком відповідних філософських знань не можемо з’ясувати).

      – Бідне, бідне хлоп’ятко, – мовив містер Броунлоу,