Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

благущим поглядом в очах тихо спитав Олівер.

      – Ні, ні, – заспокоїв містер Броунлоу. – Стривайте! Що це, Бедвін? Гляньте-но сюди! – Він показав на портрет молодої жінки на стіні: хлопчик був живою копією портрета. Очі, голова, рот, ніс – усе, усе до останньої дрібниці було однаковісіньке, і навіть вирази обличчя дитини і портрета були настільки схожі у цю хвилину, що здавалося, ніби маляр змалював кожну рису його з неймовірною точністю.

      Олівер не знав, що саме так здивувало містера Броунлоу, але несподіваний викрик так вразив його, що він упав на подушки зомлілий.

      А ми скористаємося з цієї нагоди й подивимося, що сталося тим часом з молодими вихованцями веселого старого джентльмена. Отже…

      …коли Проноза і його шановний друг і товариш Чарлі після протизаконного засвоєння особистої власності містера Броунлоу втиснулися в гудючу розбурхану юрбу, що понеслася навздогін Оліверові, вони керувалися цілком природнім і хвальним почуттям самоохорони. Як відомо, серце щирого англійця найбільше пишається волею громадянина та недоторканністю особи, що панують у його країні; тому, властиво кажучи, цей вчинок Пронози й Бетса мав би піднести їх в очах усіх англійських громадян і патріотів, оскільки цей доказ їх турботи про безпечність власної особи стверджує той невеличкий кодекс законів, що його, на думку певних мудрих філософів, покладено в основу всіх діянь матери природи.

      Якби я хотів шукати іще якихось доказів суто філософського характеру поведінки цих обох джентльменів у цьому досить скрутному становищі, я був би звернув увагу на той факт, що вони відстали від погоні саме на ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Оліверові, і дременули чимдужче навпростець найкоротшим шляхом додому.

      Пролетівши вітром через цілий лабіринт вулиць, вуличок і заулків, хлопці нарешті вкоротили ходи, наважилися віддихатись трохи й зупинилися в низькій темній підворітниці. Заледве відсапавшись, містер Бетс радісно чвиркнув, свиснув, з безпорадним реготом упав на спину й почав качатися по землі, рвучи собі боки зо сміху.

      – Який тебе ґедзь укусив? – здивувався Проноза.

      – Хо-хо-хо-хо! – безсило реготів Чарлі.

      – Заткнись! – обірвав його товариш, обережно озираючись. – Тобі кортить, щоб нас злапали, дурню!

      – Ой держіть мене, ой держіть мене, не можу, – реготався Чарлі. – Шарах – і хода навпростець, навмання, головою об стовп, об ліхтар, шубовсть, беркиць, і знову на ноги, як та пружина, а я з хусткою в кишені за ним, за ним і нацьковую: «Переймай, переймай!» Ой не можу, не можу! – Гаряча уява містера Бетса викликала всю цю нещодавню сцену занадто жваво перед його очима: він знову почав корчитися й перевертатись і зареготався ще дужче.

      – А що заспіває нам Феджін? – спитав поважніший Проноза, коли його товаришеві на хвилю в горлі духу сперло.

      – Що? – пирснув Чарлі.

      – Еге, що?! Що він нам скаже? – повторив Проноза.

      – А що ж він має казати? – нараз схаменувся Чарлі, бо серйозний тон товариша вразив його. – Що він може сказати?

      Містер Давкінс свиснув,