Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

але звичка ця була досить кумедна, бо, навіть коли припустити, що з часом наукова техніка дозволить джентльменам їсти для власної втіхи свої власні голови, – голова містера Грімвіга була така величезна, що найбільший прожера в світі навряд чи здолав би умняти її за одним разом.

      – Щоб я свою голову з’їв, – мовив удруге містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. – Свят, свят, а це ще що? – скам’янів він, вгледівши Олівера, й відступив назад.

      – Це малий Олівер Твіст, що про нього ми з вами розмовляли, – відповів містер Броунлоу.

      Олівер уклонився.

      – Що? Та невже ж це той самий хлопчисько, що лежав у гарячці? – перепитав містер Грімвіг, ще далі відступаючи. – Стривайте, стривайте! Мовчіть! – провадив він, нараз забувши навіть про свою огиду до гарячки, – Так ось хто їв помаранч! Так, так, це він їв і кинув лушпайку на сходи! Я не я, коли це не так, і коли це не так, то я з’їм свою голову – і його на придаток!

      – Ні, ні, він помаранчі не їв, – сміючись, заспокоїв гостя містер Броунлоу. – Та ну бо, кладіть капелюха на стіл і погомоніть з моїм маленьким другом.

      – Це не жарт, мене це он як болить, сер, – не вгавав джентльмен, скидаючи рукавиці. – На нашій вулиці завжди повно цього сміття, я знаю, його розкидає лікарів хлопець, що живе на розі. Учора ввечері якась молодиця посковзнулася на цій мерзоті і вдарилася об штахети мого садка; я побачив, як вона підвелася й глянула на його чортечий червоний лихтар; «Не йдіть до нього! – гукнув я їй з вікна. – Він душогуб! Він наставляє пастку людям». Так, так, і коли цьому неправда, то я… – І сваркий пан вдарив ціпком об землю. (Його близькі знайомі знали, що цей порух визначає ту саму обіцянку з’їсти свою голову, тільки висловлену іншим робом.)

      Потім, не випускаючи з рук ціпка, він сів у крісло і почав розглядати Олівера в лорнет, що висів у нього на грудях на чорній широкій стьожці; почуваючи себе об’єктом спостереження, хлопчик почервонів, як мак, і знову соромливо вклонився.

      – Так це той самий хлопець? – мовив нарешті містер Грімвіг.

      – Так, той самий, – відказав містер Броунлоу.

      – Як ся маєш, хлопчику? – провадив гість.

      – Значно краще, сер, красно дякую, – одказав той.

      Почуваючи, що його приятель збирається сказати щось в’їдливе й неприємне, містер Броунлоу звелів Оліверові піти до місіс Бедвін і сказати їй, що час вже кликати до чаю; чудна поведінка гостя трохи вразила Олівера, і він був радий вийти з кімнати.

      – Правда гарненький хлопчик? – спитав містер Броунлоу.

      – Не знаю, – відказав старий буркун.

      – Не знаєте?

      – Так, не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два сорти хлопців: борошняний і м’ясовий.

      – А до якого з них належить Олівер?

      – До борошняного. Один мій приятель має м’ясового синка; всі його звуть гарним, а я кажу – бридкий, жахливий хлопець: голова кругла, сам червонопикий, очі масні, руки, ноги, тулуб – такі цупкі, що синє убран нячко як не лусне; голос лоцманський, а апетит