Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

здався?

      – Дати йому спокій? – скрикнув Ной. – Та йому ж уже й так усі дали спокій: ні батько, ні мати не втручаються в його справи, та й інша рідня, здається, начхала на нього – він сам собі пан, – ге, Шарлотто? Ха-ха-ха!

      – Ну та й сміхун, ну та й штукаренко! – зареготалася від щирого серця Шарлотта, а Ной за нею.

      Потім обоє з презирством глянули на Олівера, що, здригаючись від холоду, в найтемнішому закуткові «кухні» їв спеціально залишені для нього найгірші недоїдки.

      Ной був вихованець дитячого захистку, але не був безрідний сирота і свою генеалогічну лінію міг провести аж до батька й матері, що жили недалечко в околиці (мати його була прачка, а батько – п’яниця-солдат, що вийшов у відставку з дерев’янкою замість ноги та з пенсією в два з половиною пенси на день). Хлопці з сусідніх крамниць здавна глузували з Ноя й дратували його «лабзою» та «жебраком»; Ной мовчки терпів усі ці образи.

      Але тепер, допавшись до влади над безрідним, беззахисним сиротою, на якого останній з останніх міг з презирством тикати пальцем, він з насолодою знущався з нього.

      Який багатий матеріал для філософа: він свідчить, як можна удосконалити людську натуру й наскільки однаковими шляхами йде розвиток милих властивостей у найшляхетнішого лорда й найбридкішого жебрака!

      Минуло зо три тижні або й цілий місяць. Одного разу, коли панство Соуерберрі сиділо за вечерею в своїй невеличкій їдальні (майстерню було вже замкнено), містер Соуерберрі, кинувши кілька поштивих поглядів на свою дружину, насмілився заговорити:

      – Серденько… – він хотів ще щось сказати, але місіс Соуерберрі глянула на нього з особливим докором, і він замовк на слові.

      – Ну? – доткливо спитала вона.

      – Нічого, нічого, голубонько, – похапцем заспокоїв її містер Соуерберрі.

      – Нечема, – прошипіла його дружина.

      – Зовсім ні, пташечко, – покірно виправдувався він. – Я гадав, що вам не до вподоби мене слухати, голубко. Я тільки хотів сказати, що…

      – Прошу, прошу, не кажи мені, що ти хотів сказати, – перебила його місіс Соуерберрі. – Нащо зо мною радитись? Я порожнє місце. Я не хочу втручатись у твої таємниці. – Вона істерично засміялася, що віщувало негоду.

      – Але ж, голубонько, – пробелькотів містер Соуерберрі, – я, навпаки, хочу порадитися з вами.

      – Ні, ні, моїх порад не треба, – із серцем замахала руками місіс Соуерберрі, – радься з кимсь іншим, а не зо мною. – Тут вона залилася новим вибухом істеричного сміху, що не на жарт сполохав містера Соуерберрі. Це дуже розповсюджений і надзвичайно актуальний засіб у шлюбному бутті, бо він найкраще доводить до бажаної мети. В цьому разі він примусив містера Соуерберрі благати, як найбільшої ласки, дозволу сказати те, що його дружині страшенно кортіло дізнатись.

      Витративши всього-на-всього сорок п’ять хвилин, щоб укоськати свою пані, трунар нарешті одержав цей дозвіл.

      – Нічого особливого, серденько, це стосується лише малого Олівера Твіста, – почав містер Соуерберрі, – як на вашу