Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

на хлопця, щоб подивитися, чи в доброму стані з’явиться він перед очі свого нового пана й господаря.

      – Олівере! – мовив містер Бембль, як і належало, авторитетно-поблажливим тоном.

      – Так, сер, – стиха тремтливим голосом озвався Олівер.

      – Відсунь з лоба картуза й тримай вище голову.

      Олівер слухняно зробив, як сказано, й хутко провів рукою по очах, але в них все ще бриніла сльозина. Містер Бембль суворо подивився на нього, і сльоза скотилася вниз, а за нею покотилася друга, третя.

      Вихопивши свою руку з кулака містера Бембля, Олівер затулив обома долонями лице й заридав, заридав так, що сльози полилися цівкою з-поміж худеньких пальців.

      – Ну, знаєш! – скрикнув містер Бембль, зупиняючись як укопаний і кидаючи на свого маленького супутника злісний погляд. – Ну, знаєш, з усіх найневдячніших і найзіпсованіших хлопців, яких мені на своєму віку бачити довелось, ти, Олівере, най…

      – Ні, ні, сер, – захлипав Олівер, припадаючи до руки, що тримала добре знайомого ціпка, – ні, ні, сер, бігме я буду добрим і слухняним, бігме, бігме, сер. Я ще дуже малий, сер, і такий, такий…

      – Який це? – здивовано спитав містер Бембль.

      – Такий самотній, сер! Такий самотній! Я всім осоружний. О, сер, будь ласка, будь ласка, не сваріться на мене! – Олівер ударив себе рукою в груди з правдивою мукою в очах.

      Кілька секунд містер Бембль дивився трохи здивовано на безпорадну дитячу постать перед собою, зо три рази хрипко кахикнув і, пробубонівши собі під ніс щось про цей «клятий кашель», наказав Оліверові витерти очі й бути слухняним хлопчиком; потім узяв його знову за руку й мовчки подався далі.

      Трунар, що допіру позаставляв віконницями вікна своєї крамниці, сидів, схилившись над рахунковою книгою, і при світлі підсліпуватого недогарка заносив у неї якісь записи, коли містер Бембль увійшов до хати.

      – Ага, – мовив він, глянувши з-понад книги й обриваючи на півслові свій запис. – Це ви, містере Бембль?

      – Своєю власного персоною, містере Соуерберрі, – відповів сторож. – Ось привів вам хлопчинку.

      Олівер уклонився.

      – А, так оце той хлопець, – сказав трунар, високо підносячи над головою свічку, щоб краще його розглянути. – Місіс Соуерберрі, чи не будете ви такі ласкаві зайти сюди на хвилинку, голубонько?!

      З глибини сусідньої, невеличкої кімнати виринула його дружина: це була маленька, худа, зморщена жінка з злим сухорлявим обличчям.

      – Це той хлопець з притулку, голубонько, що про нього я говорив, – поштиво мовив містер Соуерберрі.

      Олівер вклонився знов.

      – Господи, – скрикнула жінка, – який маленький!

      – Так, він досить малий, – відповів містер Бембль, дивлячись на Олівера таким поглядом, начебто він був тому винен. – Він малий – ніде правди діти, але з часом він підросте, місіс Соуерберрі.

      – Ет, звісно підросте! – дражливо озвалася господиня, – підросте на наших харчах: на парафіальних