Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

іншим, чи не знаєте ви часом когось, хто б потребував хлопчика? – почав він. – Це наш вихованець, що тяжить, так би мовити, як млинове жорно над парафією. І на яких чудесних умовах, на яких умовах оддають його, містере Соуерберрі, якби ви знали!

      Містер Бембль показав ціпком на об’яву й тричі вдарив по словах «п’ять фунтів», виведених здоровезними літерами.

      – Чи ба, яка оказія! – скрикнув трунар, беручи містера Бембля за обшиту золотим брузументом петельку уніформи. – Я саме хотів з вами про це поговорити. А бачите… Ах, Господи милосердний! Які елегантські ґудзики, містере Бембль! А я досі ще ніколи не звертав на них уваги!

      – Так, і на мою думку, вони теж досить гарні, – відповів сторож, гордо спускаючи зір на великі мідні ґудзики, що виблискували на його сурдуті. – На ній та сама відзнака, що й на парафіальній печатці: добрий самарянин допомагає нещасному ограбованому подорожньому. Рада вшанувала мене ними першого дня Нового Року, щоб ви знали, містере Соуерберрі. Як зараз пам’ятаю, я начепив їх уперше саме на судовий допит з приводу того безробітного, що помер серед ночі під дверима Притулку.

      – Пригадую, пригадую, – згадав трунар. – Суд присяжних іще виніс вирок: смерть через холод і брак мінімальних життьових вигод – чи так?

      Містер Бембль хитнув головою.

      – І вони ще, здається, навмисно підкреслили в одному уступі вироку, що якби куратор бідних вжив своєчасно певних заходів, то…

      – Ет, казна-що говорите, містере Соуерберрі, – не дав йому скінчити сторож. – Якби Рада звертала увагу на всі теревені безглуздих присяжних, то мала б чимало роботи.

      – Слушно, – згодився трунар, – роботи було б чимало.

      – Присяжні, – провадив Бембль, цупко стискаючи свою патерицю (це був його звичайний жест, коли йому щось до живого припікало), – присяжні – це неантилигентні, паскудні неуки.

      – Еге, всі вони одним миром мазані, – згодився трунар.

      – У них у головах ось скільки тієї хвілософії та політичної економії, – з презирством чвиркнув сторож.

      – Ось стілечки, – підтакнув трунар.

      – Я їх ненавиджу! – скрикнув сторож і весь аж зашарівся.

      – І я теж, – підтакнув трунар.

      – Хотів би я дуже, щоб хтось із цього кодла «незалежних» та «непохитних» присяжних на два-три тижні дістався до Притулку; від нашого режиму вся дурість незабаром з голови вивітрилась би.

      – Ще б пак не вивітритись, – згодився трунар, улесливо всміхаючись, щоб утишити гнів обуреного парафіального урядовця.

      Містер Бембль скинув свого трикутного капелюха, вийняв з нього хустку, обтер піт, що рясно виступив йому на чоло від гарячого вибуху, знов насадив капелюха на голову й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:

      – Ну, а як же з хлопцем?

      – О! – відповів трунар. – Хто-хто, а ви ж, містере Бембль, мусите знати, скільки грошей я докладаю на бідних.

      – Гм! – буркнув містер Бембль. – То що ж?

      – То, значить, я собі міркую: як я докладаю