Кінець зміни. Стівен Кінг

такий невеличкий післяріздвяний смуток. Мені й не снилося… – Вона шморгає носом. – Перепрошую, маю сякнутися.

      – Будь ласка.

      Холлі хапає його записник. Пише в ньому друкованими літерами. Почерк у неї дрібний – затиснутий, як Ходжес часто про нього думає. Написавши, Холлі тицяє блокнот йому мало не під ніс, там стоїть: «Спитай про Zappit!»

      Елдерсон протяжливо, гучно сякається.

      – Перепрошую.

      – Усе гаразд. Ненсі, ви часом не знаєте – у місіс Еллертон не було маленького ігрового пристрою? Він мав бути рожевий.

      – Боже милосердний, як ви дізналися?

      – Насправді я всього не знаю, – зізнається Ходжес. – Я звичайний детектив на пенсії, в мене є список питань, які треба з’ясувати…

      – Вона казала, їй дав його якийсь чоловік. Сказав, що це безкоштовно, якщо вона заповнить анкету і надішле в компанію. Штучка така трохи більша за маленьку книжечку в м’якій обкладинці. Вона просто у них у хаті лежала…

      – А коли це було?

      – Дату не згадаю, але точно до Різдва. Уперше я бачила той пристрій на кавовому столику у вітальні. Лежав там разом зі згорнутою анкетою, минуло Різдво, а він лежав: я помітила, бо вони ялинку прибрали, – а тоді разок бачила на кухонному столі. Джен сказала, що ввімкнула його, щоб подивитися, як воно працює, знайшла там пасьянси, мабуть, із десяток різних – і «Клондайк», і «Картина», і «Піраміда»… Тож коли вона стала ним користуватися, то заповнила анкету й вислала.

      – Вона заряджала його у ванній Марті?

      – Так, бо там найзручніше місце. Вона, розумієте, в тій частині будинку багато часу проводила.

      – Угу… Ви кажете, місіс Еллертон стала відстороненою?

      – Трохи відстороненою, – одразу виправляє Елдерсон. – Здебільшого вона була така, як завжди. Таке ж сонечко, як і Марті.

      – Але про щось вона замислювалася.

      – Так, напевне.

      – Щось гнітило.

      – Ну…

      – Це сталося часом не тоді ж, коли вона стала користуватися тим ігровим пристроєм?

      – Та, мабуть, так… Тепер, коли я про це подумала, – виходить, так… Але ж як могли пасьянси на тій рожевій штучці увігнати її в депресію?

      – Не знаю… – каже Ходжес і пише в блокноті: «ДЕПРЕСІЯ». Він вважає, що від «відстороненості» до депресії – великий крок.

      – А родичам їхнім уже сказали? – питає Елдерсон. – У місті їх немає, але є двоюрідні в Огайо, я знаю, і в Канзасі теж. Чи то, може, в Індіані… Імена є в неї в записнику.

      – Цим займається поліція, поки ми розмовляємо з вами, – каже Ходжес, хоча вирішує потім зателефонувати Пітові й уточнити. Може, старого колегу це роздратує, але й нехай. У кожному слові Ненсі Елдерсон таке горе, що йому хочеться хоч якось втішити жінку. – Можна ще одне питання?

      – Звичайно.

      – Ви часом не помічали, щоб хтось просто так крутився навколо будинку – без помітної причини?

      Холлі енергійно киває.

      – Чому ви про це питаєте? – дуже дивується Елдерсон. –