Зазирни у мої сни. Макс Кідрук

Гуанчжоу я привчився засинати, не думаючи про Єву, і з часом вирішив, що її привид більше не стоїть за плечем, але, як виявилось, помилився. У травні 2009-го, після прибуття до Рівного, все нестерпно нагадувало про неї: дороги, якими ми гуляли, кав’ярні, де обнімалися, глухі кути, де паркував Nissan, коли ми кохалися, й особливо – крихітна дірочка, проколота підбором її черевичка у м’якій оббивці над заднім сидінням моєї машини. І саме тоді, 3 червня 2009-го, Єва зателефонувала мені.

      – Привіт, Мироне.

      Номер, певна річ, був незнайомий, але я одразу впізнав її, заразом збагнувши, що весь рік обманював себе: той попіл, що нібито припорошував давно закам’янілі рештки, насправді прикривав ледь пригасле вугілля, яке спалахнуло від одного подуву, зайнялося від самого лише звуку Євиного голосу.

      – Єво?

      Хвилювання гумовою стрічкою стягнуло груди.

      – Привіт, – повторила вона.

      – Як ти? Де ти? Як у тебе справи? – я ненавидів її й одночасно боявся, що вона покладе слухавку та зникне на наступні три роки. Або назавжди.

      – Я в Києві, все так само в Києві, – вона стихла аж на хвилину (я по-риб’ячому хапав ротом повітря), а потім озвалася, запитала, хоча в голосі не вчувалося щирої зацікавленості: – А ти?

      – Нещодавно повернувся з Китаю і… ну, якось так, – я не згадував про Бразилію. – Був там майже рік.

      – Круто, – я не впізнавав її. Єва говорила так, наче наштовхала до рота мокрого паперу. – Завжди знала, що тобі все вдасться.

      Я хотів заперечити, що викладав англійську китайцям, що за рік нічого, крім Гуанчжоу, не бачив, що за будь-якими мірками це важко назвати великим життєвим успіхом, але не зміг. Думки нагадували клубок із безнадійно заплутаних пунктирних ліній. Ми довго мовчали. Потім спробував дізнатися, чим Єва займається зараз. Вона не захотіла розвивати цю тему. Розмова не клеїлася.

      – Ти любив мене? – зрештою промовила вона. – Скажи, що ти любив мене тоді.

      Я уявлення не мав, що відповісти. Все було так несподівано. Кров молотами бухкала у скронях, однак чомусь більше за саме запитання мене непокоїв її голос.

      – У тебе все гаразд?

      З динаміка долинуло глибоке зітхання:

      – Жаль, що немає магазинів, де можна було б купити друзів.

      – Чим тебе не влаштовують зоомагазини?

      Єва невесело гмикнула.

      – Хочеш я приїду? – слова випорснули з рота швидше, ніж устиг усвідомити, що роблю. – Ну, тобто, якщо ти не… – Єва німувала. Серце пропустило удар, поки я чекав на відповідь.

      – Ти справді приїдеш?

      – Так.

      – Коли?

      – Заправлю Nissan і за три години буду в тебе.

      – Приїжджай. Я чекатиму…

      І я рвонув до Києва.

      Єва винаймала простору однокімнатну квартиру в новобудові на вулиці Білоруській біля метро «Лук’янівська». Вона працювала адміністратором у клубі «Sorry, бабушка», тож могла собі дозволити. Три дні ми провели разом. Я намагався розговорити її, випитував, що сталося, але Єва