Зазирни у мої сни. Макс Кідрук

її закрутило й понесло на мене. Я навіть не мусив підгрібати: течією дівчину вгатило просто мені в обійми. З боку це виглядало так, наче Єва заледве не тонула, а я її врятував, хоча насправді я цілком випадково опинився в тому місці, куди її кинула течія. Дівчина налетіла на мене, втрималась за мою шию руками, після чого ми разом вигребли на мілину.

      Важко дихаючи, Єва вмостилася на мокрих каменях і обхопила руками вкриті пухирцями ноги. Я присів навпроти у воді. Соромився виходити: вона могла б побачити, як я збудився.

      – Пробач. Не хотіла на тебе так… – Єва засміялася, – накинутися.

      Я скорчив усмішку у відповідь:

      – Нічого. Я не встиг злякатися. – Серце несамовито бухкало. Здавалося, ще мить – і горлом піде кров. Мимохіть пригадав батька, вкотре звинувативши його в тому, що він – з усіма своїми приповідками – не вселив у мене впевненості у власних силах.

      – І зазвичай я не обіймаюся з незнайомцями. – Вона придивилася до мене уважніше. Мимовільна зацікавленість поступилася місцем збентеженій сторожкості. – Ми знайомі? Таке враження, наче ми з тобою бачилися.

      Я ледь не бовкнув, що грав із її колишнім у футбол, але втримав язика за зубами. Було б тупо, якби Єва збагнула, що я стежив за нею й Пашкою у соцмережах. Узагалі того дня, попри хвилювання, я не зморозив жодної дурниці. І це здавалося дивом. Довбаним дивом, слово честі.

      – Ми вже обнялися, – віджартувався я, – тож формально нас можна вважати знайомими. Мирон.

      – А я Єва.

      І вона простягнула мені руку. Я потиснув мокру долоню, після чого, ховаючи член між стегнами, вибрався з води.

      Потім ми розмовляли. Переважно про музику та книги, про те, що плануємо робити після навчання, і навіть трохи про розчарування Ющенком. Час спливав, ми не зауважили, як лишилися на пляжі самі. Схоже, під час тієї розмови я зачепив якусь невидиму, але напрочуд важливу струну, бо Єва довірилась мені. Розказала, як утомилась від стосунків, як її хлопець, Пашка тобто, психував, приїхавши до Острога потому, як вона написала йому про бажання розійтися, і ще багато чого, що до цього часу стерлося з пам’яті. Того вечора я остаточно закохався в неї.

      Додому з Острога ми поверталися разом. За місяць перед тим – у квітні 2005-го – я отримав водійські права й нарешті сів за кермо п’ятидверного Nissan Almera, що лишився мені від батька. Машину купили 2001-го, після продажу батьками земельної ділянки на пустирі за вулицею Макарова, де через сім років збудували торговельно-розважальний центр «Екватор». Той «ніссан» став моїм завдяки матері. Вона наполягла, щоб машину оформили на мене, хоча на час купівлі мені ще не виповнилося п’ятнадцяти, тобто я не те що керувати, а навіть відвідувати курси водіння не мав права. Тож перед виїздом із Карпат я натякнув Єві, що за день чи два забиратиму речі з гуртожитку, після чого ми могли б разом вирушити до Рівного. Я знав, що їй нічого робити в Острозі, вона могла відразу з Яремчого прямувати до Рівного, але дівчина погодилася почекати. Я зателефонував