Зазирни у мої сни. Макс Кідрук

ліжка, посадивши малого на коліна, спиною до себе. Він більше не сіпався, холодні ручки безвольно, немов у непритомного, повисли вздовж тулуба. Проте крик не стишився. Повітря з лячним свистом вихоплювалося крізь горло.

      – От лихо, Тео, що з тобою?! – я відчув, як паніка гарячими обручами стискає горлянку. Було щось жахливе в тому верещанні. Подумалося, що так кричать герої фільмів про екзорцизм, із яких виганяють злих духів. І, певна річ, ця думка не додавала оптимізму.

      Прибігла Єва й увімкнула світло. Сонна й скуйовджена, вона спочатку присіла біля мене, а потім нахилилася, зазирнувши в обличчя малому. Від побаченого дружина враз відсахнулась і затулила рота долонею. Мені здалося, наче в серце навантажили дрібних камінців, річкової гальки чи чогось такого, і вони торохтіли там, товчучись об ребра.

      Я запитав:

      – Що з ним?

      – Він спить, – Єва відірвала руку від губ і простягнула до сина, вказівним пальцем торкнувшись холодної голівки. У цю мить Теодор почав підвивати.

      Я ледь не вигукнув: «Що ти, бляха, верзеш?!», коли втямив, що Тео справді спить. Нібито я вилаявся вголос, хоча напевне цього не пригадую. Я відхилив зсудомлене тільце та стуленими докупи вказівним і середнім пальцями повернув Теодорову голівку до себе. Повіки сина були напівопущені. Очні яблука асинхронно сіпалися, так сильно, що від їхніх рухів тріпотіли вії, проте в щілинах під повіками проступали лише білки. Я помахав вільною долонею перед обличчям малого. Хлопчак не відреагував. Тео кричав уві сні. Щось терзало його, а він ніяк не міг прокинутися.

      – Прокинься! – з переляку взявся трусити Теодора. – Що це за хрінь така?!

      – Припини, – зашипіла Єва й вихопила сина з моїх рук. – Не тряси його! Не буди так різко! – а тоді цвіркнула просто в обличчя: – Ідіот.

      Крик змінився: став тоншим і водночас зривистим і хрипким. Тепер він нагадував стогони нажаханого до смерті віслюка.

      – Тш-ш-ш, тш-ш-ш, мій маленький, мій хороший. Тобі щось погане наснилося? – погойдуючи, Єва пригорнула Теодора до грудей і понесла до спальні. Я посунув за нею. – Не плач, не треба плакати. Ну? Прокидайся, – вона не припиняла гладити напружену спинку малюка.

      Я, мов контужений, витріщався на задерев’янілі синові ручки та намагався переконати себе, що все це сон.

      – Увімкни телевізор.

      Я не відразу зрозумів, що останні слова було адресовано мені (хоча, чорт забирай, кому ж іще, крім мене). Єві довелося повторити вдруге. Я зрештою збагнув, що від мене хочуть, і натиснув On-Off на пульті.

      – Тихо, тихо, тихо, кошенятко моє, це просто сон, – Єва не припиняла говорити, і Тео нарешті зреагував на голос. – Не бійся, тут мама і тато, і ми не дамо тебе скривдити. Чш-ш-ш…

      Повіки різко сіпнулися, опустилися, потім піднялися знову. Я побачив райдужки. За мить зіниці сфокусувалися, крик обірвався та змінився плачем. Теодор ворухнувся, потер очі, потому обхопив рученятами Євину шию й притиснувся до її щоки.

      Ми з дружиною водночас видихнули – прокинувся.

      – Постав