Зазирни у мої сни. Макс Кідрук

тільки одне, у протилежному до дверей торці, біля ліфта й сходів, і виходило на внутрішній, похмурий і брудний, двір лікарні. Стіни приблизно мені до пояса вкривала ядучо-зелена фарба.

      Кирило Мазур пройшов до передопераційної зали хвилин за десять після того, як туди завезли Теодора. Дорогою кивнув нам і, посміхнувшись, сказав, що операція навряд чи триватиме довго (залежить від того, як виходитиме гній), але загалом не довше ніж годину. Можливо, якби в позбавленій емоцій фразі отоларинголога не прозвучали слова «не довше ніж годину», ми б так не хвилювались, а так уже о третій опівдні нам із Євою здавалося, що нас підсмажують живцем. Дружина, затиснувши долоні між колінами, сиділа на лаві та розмірено погойдувалась: уперед, назад, уперед, назад. Я міряв скупими кроками коридор. Не маючи за що зачепитися поглядом, тупився під ноги та від неспокою покусував губи.

      З операційного блоку ніхто не виходив.

      Від хвилювання в голові все змішалося, я пригадую той день немов у тумані й зараз не можу з певністю сказати, коли пролунали перші крики. Десь після третьої, але коли точно, не пам’ятаю. У якусь мить з-за дверей операційної долинули тривожні вигуки. Якась жінка щось швидко говорила. Я не зрозумів жодного слова, але тон мені страшенно не сподобався.

      – Ти чула? – повернувся до дружини.

      – Так, – Єва підвелася. Вона досі сердилась, що я стільки часу відмовлявся вести Теодора до лікаря, й уникала погляду у вічі. Я стояв ближче до входу в операційний блок. Вона показала рукою на масивні двостулкові двері та спитала: – Щось зрозумів?

      Я заперечно похитав головою.

      – Голос жіночий, – я хотів додати, що він здався мені переляканим, але прикусив язика.

      Приблизно через дві хвилини за нашими спинами зі стугоном розчахнулися двері лікарняного ліфта. У коридор зайшли двоє чоловіків у блідо-зелених халатах. Вищий на зріст виглядав років на тридцять. Другий був кремезніший і старший: скроні вкривала сивина. Не знаю як, але це запам’яталося. Поміж себе вони котили високий маніпуляційний столик на коліщатках.

      – Відступіть, – наказав старший. – Відійдіть, будь ласка.

      Коридор виявився завузький для чотирьох людей і столика з нержавіючої сталі, тож нам із Євою довелося притиснутися до стіни, звільняючи лікарям дорогу.

      Поки лікарі наближалися, я розглядав лише їх. І тільки коли вони проминули нас, опустив очі на столик. Нижня полиця була заставлена пляшками з розчинами, затискачами, щипцями, якимись незрозумілими й тому моторошними інструментами зі сталі, а також ампулами та шприцами – від зовсім маленьких, на 2 мілілітри, до по-кіношному величезних. На верхній лежали балон з киснем і кисневою маскою, аспіратор, кілька невеликих цифрових приладів, один із яких – із довгою гнучкою трубкою, напевно, якийсь зонд. Серед приладів вирізнялась пластмасова валізка блідо-зеленого кольору з ручкою та цифровим табло. Точніше, щось схоже на пластмасову валізку. Довкола сірого табло виднілося кілька кнопок, під ними – схематичне зображення синусоїдального серцевого ритму. Збоку до корпусу кріпилися невеликі, наче іграшкові, праски з червоними кнопками на