Море-океан. Алессандро Барiкко

Бартлбум поринув у безрух, позбавлений почуттів, перетворившись, так би мовити, на неупереджений і безпомилковий оптичний прилад. Він майже не дихав. У чіткому колі, викресленому його поглядом, запала нереальна тиша, як у лабораторії. Він немов обернувся на пастку, незворушну й терплячу. Вичікував свою здобич. І здобич поволі припливла. Пара жіночих черевиків. Високих, але жіночих.

      – А ви, певно, Бартлбум.

      Бартлбум насправді чекав на хвилю. Абощо. Підвівши очі, зауважив жінку, загорнуту в елегантну бузкову накидку.

      – Бартлбум, так… так… професор Ісмаель Бартлбум.

      – Ви щось загубили?

      Бартлбум збагнув, що досі стоїть, нахилившись уперед, застигши, немов науковий оптичний прилад, яким обернувся. Він випростався з усією природністю, на яку був здатен. Мізерною.

      – Ні. Я працюю.

      – Працюєте?

      – Так, роблю… роблю дослідження, розумієте, дослідження…

      – Ага.

      – Наукові дослідження, от що…

      – Наукові?

      – Так.

      Тиша. Жінка щільніше загорнулась у бузкову накидку.

      – Мушель, лишайників, щось таке?

      – Ні, хвиль.

      Саме так: хвиль.

      – Себто… он бачте, куди вода доходить… підіймаючись на берег, потім спиняється… ось, саме у тому місці, де зупиняється… триває лише мить, дивіться, ось, як, приміром, отам… бачте, завдовжки лише мить, а відтак зникає, але, якщо комусь вдасться спинити цю мить… коли вода спиняється, саме це місце, цей вигин… саме це я й вивчаю.

      Місце, де спиняється хвиля.

      – І що ж там вивчати?

      – Ну, це важливе місце… часом на це не зважають, але, якщо добре поміркувати, на тому місці відбувається щось виняткове, щось… виняткове.

      – Справді?

      Бартлбум ледь нахилився до жінки. Скидалося на те, що він має оповісти таємницю, коли промовив:

      – Там закінчується море.

      Море безмежне, море-океан, який нескінченно простягається куди сягає око, жаске всемогутнє море, малесеньке місце, нікчемна мить. Саме це мав на увазі Бартлбум.

      Жінка позирнула оком по хвилі, що безтурботно повзла туди й назад, по піску. А коли знову звела очі на Бартлбума, ці очі всміхалися.

      – Мене звати Енн Деверіá.

      – Величезна честь для мене.

      – Я теж із готелю «Альмаєр»

      – Чудова звістка.

      Дме, як завжди, вітер із півночі. Два жіночі черевики пройшлися по тому, що було лабораторією Бартлбума, віддалившись на кілька кроків. А потім спинилися. Жінка обернулася.

      – Ви ж вип’єте зі мною чаю по обіді сьогодні, правда?

      Дещо Бартлбум бачив лиш у театрі. А в театрі завжди відповідали таким робом:

      – Залюбки.

      – Енциклопедія меж?

      – Так… повна назва така: «Енциклопедія меж, властивих природі, з додатком про межі людських можливостей».

      – І ви її пишете…

      – Так.

      – Самотужки?

      – Так.

      – Молока?

      Бартлбум