Море-океан. Алессандро Барiкко

хіба ні? Тобто професор.

      – Яке дурне ім’я.

      – Це не ім’я… я і є професор, викладаю, розумієте?

      Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, професоре Бартлбуме, доброго вечора, професоре Бартлбуме», – але це не ім’я, це мій фах, я викладач…

      – Не ім’я?

      – Ні.

      – Гаразд. Мене звати Дíра.

      – Діра.

      – Так. Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, Діро, доброго вечора, Діро, яка ти гарна сьогодні, Діро, яка гарна на тобі сукня. Чи ти бува не бачила Бартлбума, ні, він у своєму номері, другий поверх, останній углиб коридору, ось вам рушники, візьміть, з видом на море, сподіваємося, ви не нудьгуватимете».

      Професор Бартлбум – від тієї миті просто Бартлбум – узяв рушники.

      – Пані Діро…

      – Слухаю?

      – Чи можу я поставити вам одне запитання?

      – Яке ж це?

      – Скільки вам років?

      – Десять.

      – Он воно як.

      Бартлбум – донедавна ще професор Бартлбум – схопивши валізи, покрокував до сходів.

      – Бартлбуме?

      – Слухаю?

      – У панянок не годиться питати вік.

      – Справді, даруйте.

      – Другий поверх. Останній углиб коридору.

      У кімнаті вглиб коридору (на другому поверсі) було ліжко, шафа, два стільці, піч, маленький письмовий стіл, килим (синій), дві однаковісінькі картини, рукомийник із люстерком, скриня та хлопчик: сидів на підвіконні при (розчиненому) вікні, повернувшись спиною до кімнати, чеберяючи ногами в повітрі.

      Бартлбум слабенько кахикнув, так, аби тільки подати голос.

      Нічого.

      Зайшовши до кімнати, поставив валізи й пішов роздивлятися картини (однаковісінькі, неймовірно), сів на ліжко, з неприховуваною полегкістю роззувся, підвівся знову, пішов глянути в люстерко, переконавшись, що це досі він (ніколи ж не знаєш), зазирнув у шафу, повісив плаща й підійшов до вікна.

      – Ти частина кімнатної обстави чи випадково зайшов?

      Хлопчина й на міліметр не ворухнувся. Але відповів:

      – Обстави.

      – А.

      Бартлбум знову повернувся до ліжка, скинувши краватку, випростався на ньому. Плями й сирість на стелі як тропічні квітки, намальовані чорно-білими барвами. Заплющивши очі, заснув. Наснилося йому, що його покликали на заміну жінці-гарматі в Цирку Бозендорфа, а він, вийшовши на манеж, у першому ряду помітив свою тітку Аделаїду, витончену жінку сумнівних звичаїв, яка перед тим цілувала якогось пірата, потім однакову з нею жінку, й, урешті, дерев’яну статую святого, котрий насправді був ніякою не статуєю, а несподівано закрокував просто до нього, Бартлбума, вигукуючи щось, чого він ніяк не міг добре розчути, викликавши в глядачів таке обурення, що він, Бартлбум, мусив накивати п’ятами, відмовившись навіть від заслуженої умовленої винагороди, про яку домовлявся з директором цирку – 128 сольдо, якщо точно. Коли він прокинувся, хлопчик досі сидів у кімнаті. Проте він вже обернувся й дивився на професора. Крім цього, хлопчина ще й говорив:

      – Чи бували ви колись у Цирку Бозендорфа?

      – Перепрошую?

      – Я спитав вас, чи ви колись відвідували Цирк Бозендорфа?

      Бартлбум