Я, ти і наш мальований і немальований Бог. Тетяна Пахомова

крики Гартманів скоро стихли… Найшвидше замовк руденький Сашка…

      Скам’яніла Міра нарешті ожила:

      – Дивіться, дивіться – убивають!

      Сім’я заметалася по кімнатах, шукаючи сховку, батько й Давид швидко підсунули важку скриню під двері, зверху пішов обідній дубовий стіл… За хвилю – дикі вигуки: «Ю-ю-ю-ди! Смерть жида-а-ам!», важке дихання і гуркіт ціпків і сокир по дверях, розбита шибка… Естер обняла дітей так міцно, що тіло аж звели судоми. «Боже, врятуй… Боже, врятуй… Боже, врятуй…» – безконечний уривчастий шепіт бабусі Цилі перекрився болісним стогоном старого Якова.

      Міцні двері з топленого дуба й три австрійські замки витримали натиск чорносотенників, і вони вдовольнилися новою жертвою по сусідству – самотньою викладачкою хімії з університету. У голодний натовп полетіли її пожитки: крісла, подушки, простирадла, отримуючи нових власників, книжки теж розбирали – буде чим розпалювати грубку… А господині – «Будеш знати, як треба язиком заробляти» – наказали мити грубі цементні сходи – лизати їх язиком. На третій сходинці стертий язик почав лишати криваві сліди… Знущання тривали, юрба була і режисером, і глядачем дійства. Підгодована стражданнями інших, звірина згадала свою тваринну сутність… Виникали нові ідеї нелюдських мук, жертви мучились, звірина міцніла…

      Аж уночі сім’я заворушилася зі своїх кутків. Естер запалила свічку, і всі навшпиньки по хрустких крихтах скла поволі почали рухатися.

      – Живі… живі ми… Дякуємо тобі, Боже… – відсторонено шепотіла Циля.

      Не думалося тієї миті, яке ж то життя чекає на них далі, навіть п’ять хвилин життя – це все ще життя, це шанс… Аарон зі скляним поглядом стояв біля ліжка батька; той після пережитого спав із розслабленою посмішкою, лиш рука звисала до підлоги.

      Циля поспішила до чоловіка:

      – Якове, золотий мій, як ти? Спить… Ну, хай відіспиться, бідненький…

      – Мамо… тато… помер, – видихнув Аарон.

      Усі життєві сили Цилі вже вийшли… Старенька змучено затряслася в тихому плачі…

      – Мій найдорожчий… як ти так… коли… пробач, що не була біля тебе…

      Естер і діти широко розплющеними очима заціпеніло дивилися в нікуди. При місячному сяйві Аарон омив покійника й зняв усі прикраси; потім одягнув батька; на лице поклали шапку, тіло прикрили білим простирадлом; кожен надірвав на собі з лівого боку від шиї вниз одежу – символ жалоби, сім’я пошепки проказала молитву, а далі… Уже ніхто не знав, що далі: на цвинтар занести його в розбурханому місті неможливо; друзі й сусіди теж не прийдуть… Що, що робити з тілом батька, як виконати святий синівський обов’язок?..

      Давид згадав про вірного друга:

      – Я перебіжуся до Збишека… Він щось придумає…

      І хоча мати була проти, іншого виходу не було. Втискаючись час від часу в чорні камені стін неосвітленого місяцем боку вулиці, Давид добіг до помешкання Збишека, кинув камінцями