Переможець завжди самотнiй. Пауло Коельйо

люблять показувати перед усіма, ніби вони купаються у грошах. Тож нема потреби шукати його ім’я у списку запрошених.

      Ігор заходить у павільйон і йде до бару – павільйон і справді обладнаний дуже добре, тут є навіть танцювальний майданчик, – де замовляє склянку безалкогольного ананасового соку, бо його колір відповідає кольору середовища.

      А ще тому, що з прикрашеної мініатюрною японською парасолькою склянки стримить чорна соломинка.

      Він сідає за один із порожніх столів. Між небагатьма присутніми тут людьми бачить чоловіка, який привертає його увагу: йому років понад п’ятдесят, волосся в нього пофарбоване під колір червоного дерева, шкіра неприродно бронзова, а м’язи добре розвинені – либонь, накачані виснажливими вправами в одному із тих фітнес-залів, що обіцяють своїм клієнтам вічну молодість. На ньому зношена футболка, а поруч сидять ще двоє чоловіків, обидва в бездоганно пошитих костюмах-трійках. Чоловіки в костюмах-трійках дивляться на нього, а Ігор відвертає від них голову, хоч і не відводить погляду від того столу, користуючись перевагою темних окулярів. Оцінивши новоприбулого, чоловіки в костюмах-трійках втрачають до нього інтерес.

      Але Ігор свого інтересу до них не втрачає.

      На столі перед тим чоловіком навіть не лежить мобільний телефон, хоч не схоже, щоб його помічники відповідали на дзвінки.

      Якщо сюди впустили такого пітного, погано вдягненого суб’єкта, негарного, попри всі його намагання вдавати красеня. Якщо до того ж його посадили за один із найкращих столів. Якщо у нього вимкнута мобілка. Якщо біля нього постійно крутиться офіціант, знову й знову запитуючи, чи йому чогось не треба. Якщо той чоловік не вважає за потрібне навіть відповідати, а тільки вряди-годи робить заперечливі знаки рукою, то Ігор може не сумніватися: він бачить перед собою якусь важливу птицю.

      Він дістає з кишені банкноту в п’ятдесят євро й віддає офіціантові, який починає виставляти на стіл тарілки й прибори.

      – Хто отой пан у вилинялій синій футболці? – запитує він, показавши очима в напрямку столу.

      – Джавіц Вайлд. Дуже велика цяця.

      Чудово. Після такої непримітної особи, як та дівчина на пляжі, Джавіц був би ідеальним варіантом. Не знаменитість, але особа надзвичайно впливова. Один із тих, безперечно, котрі вирішують, хто має перебувати у світлі юпітерів, сам же воліє ховатися десь у тіні, бо й без того знає собі ціну. Це ті, хто смикає за шворки маріонеток, домагаючись, щоб їх визнали обранцями долі, яким заздрить увесь світ, аж поки одного дня невідомо з якої причини вони вирішують перетнути ці шворочки, і їхні ляльки падають, утративши не лише могутність, а й життя.

      Це чоловік із Суперкласу.

      А це також означає, що друзі в нього нещирі, а ворогів багато.

      – Дозвольте ще одне запитання. Чи дозволено руйнувати світи в ім’я високого кохання?

      Офіціант засміявся.

      – Ви, пане, Бог чи, може, гей?

      – Ніхто