Століття Якова. Володимир Лис

села. Яків обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала – майже ніц не лишила з його рідкого старечого волосся ця сорока – і раптом подумав, що Валік чого доброго влюбиться. Тоді на його душу впаде ще один гріх. Бо тая дівка… Ни тико ж наркоманка, али…

      Наче втікаючи од думок, він став вдивлятися в люстро. Старий, старий, старий… Блєкнуть очі, карга у них сидить і крадькома за цим світом підглядає, де дибає дід-дідуган.

      Шматок скла вислизнув з рук і впав на землю. Розколовся. Яків узявся збирати осколки і думав – на щастя ци на біду? Зібравши, не міг розігнутися. Сів прямісінько на землю. По землі повзали мурахи, великі, з крилами – певно, як не сьогодні, то завтра буде дощ. А може, й щось більше: такі мурахи – точна прикмета.

      Таким, сидючим, і застали його хлопець і дівчина.

      – Якове Платоновичу, вам погано?

      – Щось мені заколихалося на землі, – сказав Яків.

      Вони допомогли підвестися. Нє, голова не крутилася. Глянув на обох, хотів щось вичитати на лицях. Світяться обоє.

      – То я піду, діду, – сказав Валік.

      – Йди, хотя могли б разом і пообідати.

      – Ні, я ще не хочу їсти…

      Оленка провела його двоюрідного внука до старих розхняблених воріт. Стояли ще там і щось балакали. А коли вернулася, сказала:

      – Гарний у вас внук, Якове Платоновичу. Добрий, а тому важко йому буде на цьому світі жити… Не бійтеся, не спокушала. Якщо сам не спокусився.

      Що значили ці неїні слова, пояснювати не стала. Тильки сказала, що заведе його до хати. Хіба він маленький, обурився Яків. Авжеж, не маленький, згодилася Оленка і подивилася на нього:

      – Я, знаєте, Якове Платоновичу, любила колись, коли мене мамка підстригала. У ранньому дитинстві, як кажуть. Дивуєтеся, що в мене була матір?

      – Нє, чого ж… У всіх є матері.

      – Точно…

      Вона раптом з доброго дива закотила очі. Хапала широко розкритим ротом повітря. Стала шукати руками опори. Й таки гепнулася на землю. Коли ж Яків нагнувся над нею, став голову терти руками, глипнула очицями, сказала чомусь, як перше, російською:

      – Пора, навєрноє, мнє умирать, дєд…

      – Побалакай мені, побалакай…

      Яків удавано сердився і водночас радів, що не знепритомніла. Бо що б робив тоді? Чи було б сили по дохтурку побігти? Побігти… Гой…

      – Геть кепські мої діла, раз одна паршива згадка розхвилювала, – Оленка сама звелася. – Хочете дізнатися, хто була моя мамка?

      – Як захочеш, то й сама скажеш…

      – Правильно, дідусю мій Якове…

      Вона встала, подала руку йому. Обоє вже на рівних стояли. Начеб одне одного й підтримували.

      – Чого ви мене не проганяєте, Якове Платоновичу? – спитала.

      – Захочеш, то сама підеш, – відказав Яків. – Рано ще тобі йти.

      Вона нічо’ на те не сказала. Потюпцяла за хату – плакати, думати, втікати од якихось явно неприємних згадок.

      17

      Біля його вуха свистіла куля. У тому самому гайку, куди приходив щовечора, все ще на щось сподіваючись. Хоч знав, що Улянка більше не прийде. Ніколи не прийде. Тим більше, що жила тепер