Століття Якова. Володимир Лис

хотів сказати і все ж не сказав.

      – Та чого ви-те стоїте, – то вже Петро попрямував до нього. – Він не посміє стріляти.

      – Не посмію, кажеш?

      Яків звів рушницю й вистрелив поверх людських голів. Весільний натовп ойкнув і сахнувся. Спинився й Петро.

      Після того ще наперед вийшов знатний гостювальник – солтис. Али і йому на слова, сказані польською, що доведеться відповідати, що ще не пізно образумитися, Яків твердо наказав:

      – Назад! Бо стрілятиму! – І затвором – клац.

      А тоді звелів:

      – Йди до мене, Улянко! Чуєш? Бо зара проллється кров.

      І Улянка пішла. Спершу поволі, а тоді ледь не побігла. Даремно її хапав за руку Тиміш. Вирвала. Стріпнула рукою, мов щось скидала.

      Коли вона наблизилася – перелякана, аж вельон, здавалася, тремтів, схопив за руку він, Яків. Став одступати, однією рукою тримаючи Улянку, а другою – наведену на весілля рушницю. Так відступив на їхнє подвір’я, пройшов мимо сполоханої, напівживої матері, далі за хлів, а там стояв прив’язаний до яблуні Гнідко – єдиний їхній кінь.

      13

      – Тут ми будемо ночувати, – сказав Яків.

      Він щойно зістрибнув з коня. На коні сиділа Улянка. Він простяг до неї руки.

      – Давай, чого ж ти?

      Дівчина подивилася на нього. Подивилася так, наче не впізнавала. За всю гонитву не промовила жодного слова. Тилько здригалася час од часу.

      – Я сама.

      Вона зістрибнула на землю. І тут він сахнувся – така мука сиділа в її очах. Крик вилітав з них, він його, здавалося, не тико бачив – чув.

      – Де ми? – прошептала.

      – То ж Гнатів хутір, – сказав Яків. – Гната Сердюкового. Циганом прозивали. Він теперика десь в Расєї, а жінка його до батька вернулася. Того й стоїть хутір пусткою.

      – То ми тут жити будемо чи що?

      Він здивувався тій усмішці, що зазміїлася на її губах. Глузує?

      «Що ж я наробив?» – подумав й почув немовби за лісом, ген там, далеко, може, аж за Бугом, загриміло.

      Уляна пішла, підбираючи довге весільне плаття – мимо старої хати, що зяяла пустими очицями вікон, крізь запущений, порослий бур’яном сад. Він наздогнав і спитав, куди вона йде.

      – Хіба тобі не все одно? – такою була відповідь. – Може, й до лісу, може, ще далі.

      Яків сказав, що не пустить, що вони тут, на хуторі, переночують, тут їх не шукатимуть, а завтра раненько поїдуть конем до міста. Далі або в Білорусію польську, або в саму Польщу чи Галичину. А то майнуть і до совєцької границі пробратися, там, десь коло Корця живе їхній далекий родич, що пішов туди колись у приймаки. Він поможе їм через границю, до совєтів, перебратися. І хоч він совєтів не любить, али то, може, й ліпше, там, за границею, поліція їх не шукатиме.

      – Ти все продумав, он як…

      – Я…

      Вона зирнула й пропекла душу. Тими ж очищами – найгарнішими в світі.

      – Ти все продумав, не подумав тилько про мене.

      – Я ж про тебе й думав.

      – Про мене!

      Улянка зойкнула й кинулася на нього. Стала бити кулачками в груди, а тоді по щоці дряпнула.

      – Про