Століття Якова. Володимир Лис

мовби кудись його підіймає.

      – Помацай, якщо хочеш, – зашептала вона, якось геть по-дитячому. – Живота помацай, там твій син, баба Луциха каже, що синок буде… Я ж на п’ятому вже місяці, Я-а-а-ську…

      Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син… Його син… А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав у тому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці… Як спустошує його цей жар… І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.

      А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.

      Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.

      – Бачиш?

      Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.

      – Що?

      – Шуліка.

      – То й що? – Улянка дивиться пильно і насмішкувато. – Боїшся, що на нас кинеться?

      І раптом вона відводить очі.

      «Хай би кинувся», – думає Яків.

      Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.

      Туди, де лежать двоє.

      19

      – Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? – казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати – стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.

      – Ну? – Яків одірвався від шитва – камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.

      – Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, – видихнула Олька і гепнулася на лавку.

      – Який ще онук? Що ти, Олько?

      – Та ж Валік Тарасів.

      – Валік? Он воно що…

      Тут він згадав – Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.

      Олька посабанила[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.

      – Йди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай.

      Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснутими губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.

      – Їсти будеш? – спитав Яків.

      Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.

      – А ви будете сваритися? Чи як це… Лаяти, так, Якове Платоновичу?

      Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме.

5

Посварила (діал.).