Ось відкрита долоня (збірник). Галина Вдовиченко

ти знаєш?

      – Та ж борошно на маківці! – відповідає він.

      І вона справді вірить, у перші кілька секунд вірить, що вимастилась у борошні, навіть проводить рукою по волоссю, щось невидиме струшуючи, але відразу й зупиняється.

      – Ти мене розіграв! Розіграв, як завжди!

      Вона сміється, бо якщо не сміятиметься, то заплаче. Він нарешті повертається. Він зараз майже такий, як був колись. Ось цієї хвилини – майже такий.

      Імовірність дощу нуль відсотків

      У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана:

      – Поїдемо до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і плед – стандартний львівський набір. Ти ж любиш, – мружилася Світлана, – аби все було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.

      Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби все було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Щоразу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?..

      Він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. Із якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень по тому минув, і от маєш, як навмисно, – йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?

      – Їдь-їдь, сказала йому на прощання, – очі-щілинки, – он і дощ обіцяють…

      Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що саме цього потребує – самотності, дощу та кави, але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львів, запевняли його офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні наче за тиждень. Марко сподівався саме на це. На швидку дію випробуваних багатьма ліків. Якщо це місто може пригальмувати шалений лет невідь-куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливість перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмісті, на площі Ринок, сісти в швидкісний денний потяг і зійти на незнайомому пероні. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рішень, ні за що не відповідати, лише дивитися й слухати. Лише пити, їсти, спостерігати. І не думати про Світлану, не думати про їхні стосунки, які зайшли в глухий кут.

      Їхав переконатися, чи станеться збіг очікувань із тим, що може запропонувати це хвалене місто. Бо геть усе останнім часом не складається, валиться з рук, тривожно на душі, наче збираються хмари, темніє й гримить, і чуєш, знаєш, що вже не втекти від зливи.

      Який там дощ! Львів потопав у спекотному мареві, нагадуючи сонне приморське місто. Здавалося, зараз таксі заверне