Ось відкрита долоня (збірник). Галина Вдовиченко

усміхався він, – чого було вдосталь, то це льоду й снігу. – І розповідав про крижані панцири, що вкривають високогірні схили.

      – Трав’яний чай? – далі вела вона.

      Він сміявся:

      – О-о-о! Відро – і залпом. Знаєш, що таке спрага? Коли повертаєшся з Монблану, спускаєшся до Будиночка де Гюте – такий притулок для альпіністів – і тремтиш від жаги за водою, за гарячим чаєм. Готовий пити й пити його, горня за горням. Чисту радість п’єш, без жодних домішок.

      – Камінь, – каже вона, покусуючи його зашкарублі пальці, – вологий камінь, скелі під дощем, угадала?

      – Скелі, – повторює він, – скельний гребінь дорогою на Маттерхорн, італійці називають його «Монте Червіно». Траверсування у зв’язці на вертикальній скельній стіні. Так. Що далі? – йому подобається ця гра. Завжди подобалася.

      Далі – метал. Вона каже, що чує запах металу на його шкірі.

      – Є таке, – погоджується він, – льодоруби в руках, металеві гострі кішки на взутті, золото в мішках…

      – Золото? – вона заглядає йому в обличчя. – Та ну тебе! Чому я тобі завжди вірю, як дурна?

      Він сміється.

      Він часто її розігрував, їй складно було часом розпізнати, де жарт, а де правда.

      – Ти така легковірна, – усміхався він.

      – Золото! – пхикає вона, а тоді раптом: – Медуза! Ну ж бо, як викрутишся? Що скажеш?

      – Медуза?.. – він навіть привстає на лікті. – Цікавий варіант… А що ти думаєш, була й медуза! Гігантська, обвисла з країв хмара, вона застрягла на вершині Монблана… Зачепилася за нього. Точнісінько медуза.

      – Дуриш?

      – Правду кажу.

      Два роки згодом, у липні, ці двоє прокрутили ключ у замку своєї квартири на вулиці Фрунзе, другий комплект ключів віддали його батькам, бо ті залишалися на сусідній вулиці – і виїхали до міста його друга. Того самого друга, із яким вони підіймалися у зв’язці на Маттерхорн, спускалися під гуркіт грому та спалахи блискавок, і два льодоруби, що стриміли за спиною, погрожували «законтачитися» від тих розрядів. Друг покликав до себе на дачу, у своє мирне місто, де вони ніколи не були, за тисячу двісті кілометрів від їхнього дому. Живіть, сказав, а там буде видно. Батьки відітхнули: от і добре, облаштовуйтеся там, а за нас не хвилюйтеся, ми вже звідси ані руш… Уже як буде… Вони не знали, що восени син буде поруч, на відстані погляду в бінокль, в аеропорту імені Сергія Прокоф’єва.

      – Ми в новому терміналі мили ноги золотою «водкою», – сказав він їй, коли приїжджав у коротку відпустку, тоді ще цілий-неушкоджений. – Води не було, а бухла – повний дьюті-фрі.

      Вона й тоді згадала їхню гру, припала обличчям до його долоней:

      – Віскі? Ром?.. – запитала грайливо.

      – Не треба, – відсунувся від неї, підвівся, пішов курити надвір.

      Він дуже змінився тоді, вона його не впізнавала. За ті два тижні він не міг звикнути до тиші, а вона не могла вигадати, чим його затримати біля себе, як зробити, щоб він туди не повертався, у цей розвалений, розтрощений, розбитий аеропорт. Сварилися очі в очі, як ті двоє, що вона їх бачила колись