Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

та різати мені мозок просто зараз.

      Він провадив далі:

      – Можемо говорити про це годинами, але з того не буде жодного зиску, якщо відхилити мету повідомити тобі причини твоїх негараздів. Але ти лишишся нещасним… Знаєш, коли комп’ютер погано працює, треба встановити програмне забезпечення, яке працює краще.

      – Є одна прикрість: я – не комп’ютер.

      – У будь-якому разі ти зрозумів, про що я. Треба організуватися так, щоб ти пережив кілька ситуацій, отримав певний життєвий досвід, завдяки якому твій світогляд зміниться і ти зможеш перемоги страхи, сумніви та тривоги.

      – А звідки я знаю, що ви – хороший… програміст?

      – Ти ввійшов у гру. Тому вже нема сенсу ставити запитання. Вони тільки живлять твої страхи, а їх уже й так багато, як я зрозумів.

      Якийсь час я стояв і мовчки дивився на нього, заглибившись у думки. Він витримав мій погляд без коментарів. Минуло кілька секунд, які мені видалися годинами. Зрештою, я перервав мовчання.

      – Хто ви такий, пане Дюбрей?

      – О, це ж те саме запитання, що я собі ставлю час від часу! – сказав він, проводжаючи мене в коридор. – Ходімо, я проведу тебе. Хто я? Хто я такий? – розмірковував він уголос, і його гучна голосина розлягалася широкими сходами.

      3

      Тієї ночі мені наснився кошмар, страшний як ніколи.

      Я ніби опинився в особливому готелі. Була ніч. Дюбрей також був там. Ми сиділи у великій дуже темній залі. Височенні стіни були чорні, як у карцері. Мерехтливе світло падало лише від свічок, що ширили запах талого воску. Дюбрей тримав у руці папірець і напружено дивився на мене. Подалі стояла Катрін, у самій лише чорній сорочці та на високих підборах, волосся її було зібране в кінський хвіст. У руках вона тримала величезний батіг, яким раз у раз била по підлозі, видаючи при цьому сиплий рик – так ричить тенісист, котрий щойно пропустив м’яча, – не лишалося сумнівів у її жорстокості. Сталін ходив навколо відв’язаний і гавкав у такт ударам батога. Дюбрей невідривно дивився мені у вічі з незворушністю людини, упевненої у власній усемогутності, та протягував аркуш паперу:

      – Тримай, ось твоя місія!

      Я взяв папір тремтливою рукою та прихилився до свічок, щоб прочитати. Імена. Список імен з адресами.

      – Що це?

      – Ти мусиш їх убити. Усіх. Це твоя перша місія. Лише перша.

      Батіг Катрін ляснув по підлозі дуже гучно, від чого собака безперервно люто загавкав.

      – Але я не злочинець! Я не хочу нікого вбивати!

      – Це буде добре для тебе, – відповів Дюбрей, чітко виокремлюючи кожне слово.

      Мене охопила паніка. Ноги трусилися, щелепа дрижала й не давала говорити.

      – Але зовсім. Я… не хочу. Зовсім. Я… не хочу.

      – Тобі це потрібно. Повір мені, – сказав він спокусливим голоском. Ти ж розумієш, це все через твою історію. Щоб вийти з мороку, треба зануритися в морок. Не бійся!

      – Я не можу, – белькотів я. – Я… не можу.

      – У тебе немає вибору, – тиснув він.

      Дюбрей пронизував мене поглядом