Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

поштової скриньки. Кров застигла в жилах. Голова гуділа. Не тямлячи, що відбувається, я ледве дістався старого дерев’яного ліфта, вийшов на своєму поверсі та зайшов до себе. Я був шокований; упавши на ліжко, я заридав. Пролежавши довгий час, я раптом різко підвівся. Це неможливо. Просто неможливо. Це чийсь злий жарт чи щось подібне. Але це не може бути дійсністю. Я кинувся до телефону й почав додзвонюватись. Сто разів я чув її автовідповідач – і щораз її голос здавався дедалі віддаленішим, чужим, холоднішим. Я припинив надзвонювати тоді, коли переповнена пам’ять її телефону припинила записувати нові повідомлення. Повільно звідкілясь із глибини випливало напівзабуте, але знайоме відчуття, яке розтікалося по всьому тілу. «Це нормально, – казало це відчуття, – цілком нормально, що тебе кинули. Уже сталося як сталося. Нема чого битися проти долі, Алане».

      Саме тієї миті я відчув, що потрібно просто померти. Це розуміння не було імпульсивним. Я не кинуся під потяг. Ні, це просто очевидність, яка прийшла до мене. Я вчиню інакше – і все мине нормально. Мені лиш треба обрати місце й час, не кваплячись. Це відчуття не було хворобливим чи мазохістським – зовсім ні. Метою не було просто покласти край стражданням, хай би які сильні вони були. Потойбічний світ кликав мене дивно, м’яко, невідворотно – я відчував, що моє місце там, тільки там душа моя розквітне. Мені немає місця на землі. Я вдавав, що нічого не сталося, намагався прив’язатися – а життя припослало мені Одрі, щоб я дізнався, що таке нестерпний біль, і привело мене сюди, щоб я нарешті подивився у вічі своєму призначенню.

      Місце мені підказали спогади: вочевидь, невипадково саме це місце було закарбоване в моїй пам’яті та зберігалося в одному з її закутків. Я вже бачив його колись раніше, у полемічній статті одного журналу, про який забув через Одрі. Автор, на прізвище Дубровський чи щось на кшталт того, викладав свою теорію про право самогубства і свою думку, згідно з якою, скоївши самогубство, людина чинила добре. Він також рекомендував місце, що найбільше пасувало такій меті, котру він поетично називав «політ життя». За його словами, Ейфелева вежа – цілком убезпечена від самогубців, окрім однієї точки, про яку слід знати. Треба було піднятися до «Жуля Верна», розкішного ресторану на другому поверсі, пройти до жіночого туалету, відчинити невеличкі двері з написом «Приватний простір» ліворуч від умивальника та зайти до маленької кімнати, у якій стояла шафа зі швабрами. Віконце в кімнаті не мало ґрат і виходило просто на металеві балки вежі. Усі ці подробиці я пам’ятав так чітко, наче прочитав їх сьогодні вранці. Померти на Ейфелевій вежі – це було щось дійсно величне, як реванш нікчемному життю.

      Іще крок…

      Треба було пробратися достатньо далеко, щоб вийти на зручне місце, під яким буде чисто й не заважатимуть металеві балки.

      Нікого не лишилося позаду – ані друзів, ані батьків, ані задоволення – і нічого, що змусило б пошкодувати про мій учинок. Душею й тілом я був готовий.

      Останній крок…

      Ось.