Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

Усе, чого я волів, – це бути на самоті. Один.

      – Лишіть мене. Я – вільна людина. Що хочу, те й роблю. Забирайтеся!

      Він мовчки дивився на мене, і я відразу знітився. Він дивився на мене… байдуже. Так-так, байдуже!

      Він спокійнісінько вийняв сигарету з рота.

      – Давай-но. Стрибай!

      Я вкляк від його слів. Я чекав на що завгодно, але не на таке. Це що за збоченець? Хоче подивитися, як я падатиму, і пореготати? Чорт його забирай, треба ж було такому зі мною статися! Ну як так можна? Боже правий, що я такого накоїв за життя? Я скаженів від люті й був ладний вибухнути, і від того сказу мені палало обличчя. Я не йняв віри, що все відбувається насправді. Це неможливо, неможливо, але…

      – На що чекаєш? – спитав він жахливо спокійно. – Стрибай!

      Я розгубився від дурості ситуації, думки мої переплуталися, і я не міг зігнати їх докупи. Я ледве спромігся вимовити кілька слів:

      – Ви хто такий? Ви чого від мене хочете?

      Він дуже спокійно витягнув сигарету і якийсь час дивився на дим, легенькі завитки якого тягнулися до мене. Його погляд втупився мені в очі й паралізував мене. Харизма цього чоловіка могла б зігнути Ейфелеву вежу.

      – Ти розлючений. Але ти дуже страждаєш на споді душі, – сказав він дуже спокійним голосом із легким, невідомим мені акцентом.

      – Авжеж, неважко здогадатись.

      – Ти жахливо нещасний, і тобі несила терпіти життя.

      Його слова непокоїли мене та змусили знову відчути біль. Я кивнув головою на знак згоди. Тиша була заважкою.

      – Скажімо, у мене… великі проблеми протягом усього життя.

      Довга, довга затяжка сигаретою.

      – Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди.

      У мені збурилася хвиля злості, у жилах застукала кров, обличчя знову запалало. Я проковтнув слину.

      – Легко зловживати моїм становищем і принижувати мене зараз. Ким ви себе намислили? Нібито ви повирішували вже всі власні проблеми!

      Із неймовірним апломбом він дуже спокійно відповів:

      – Так. І власні, і інших людей також.

      Мені ставало зле. Я цілком усвідомлював, що навкруги мене порожнеча.

      Думаю, мені навіть… ставало страшно. Страх нарешті дістався до мене й огорнув мене. Долоні спітніли. Особливо лячно було дивитися вниз.

      Він знову заговорив:

      – Якщо ти стрибнеш – твої проблеми дійсно щезнуть. Ви розійдетеся. Але несправедливо.

      – Тобто?

      – Ти знову змусиш себе страждати. А твої проблеми не відчують нічого. Це не дуже… зважене рішення.

      – Від стрибка з вежі страждань не буде. Від шоку людина помирає, не встигнувши нічого відчути. Ніякого болю. Я дізнавався.

      Він усміхнувся.

      – Що ж тут смішного?

      – Тут ти не помиляєшся… якщо виходити з гіпотези, що ти ще живий тої миті, коли розбиваєшся об землю. А помиляєшся ти ось у чому… Ніхто не долітає живим.

      Довга затяжка сигаретою. Мені ставало дедалі більше зле. Паморочилося в голові.