Діва Млинища. Володимир Лис

вулиці.

      Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.

      «Коня, нивже коня?» – подумав Панас.

      Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю – ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги – біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…

      – Чуєш щось? – сказав Панас і взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скінчить. Перепочине, мо’ й справді хтось їде дорогою…

      Він узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обід, кобилу від поту. Ніжно гладив шорстку вологу шкіру.

      Аж смішно стало, що готує Воронку до зустрічі з якимось невідомим конякою. Вів кобилу на дорогу, соху закинув було на плечі, а тоді опустив на землю.

      Готувалося сідати за тополі на краю села – дерева посадили з наказу графа – сонце, почервоніле, наче теж стомилося од роботи.

      «Буде вітер», – подумав Панас.

      Воронка ще раз заіржала. Тепер і її господар зрозумів – дорогою таки хтось їде.

      То був явно панок із міста. Але з тих, про яких кажуть «дрібні, як біб». При наближенні до Панаса стишив галоп, навіть кашкета військового покрою ледь торкнувся пальцями.

      – Дзень добжи, – проказав.

      – Доброго здоровля.

      – З тего села? Загоряни? – спитав приїжджий.

      – Авжеж, загорєнський.

      Він побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кінь до неї зацікавлено морду простяг.

      «Може б, спарувалися?» – подумав Панас.

      – Із міста до нас? – запитав.

      – До старости вашого. Він у селі?

      – А хто його знає. Повинен бути. Чом би й нє.

      «Та злізь, злізь зі свого огирка», – подумки попросив.

      І чоловік – панок, мо’ писар який – таки зістрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотілося перепочити, а то й побалакати.

      – Горав? – спитав з мужицькою інтонацією.

      – Та от… на весну…

      Чоловік спитав, почім у їхньому селі жито, чи вирощують новітню культуру – картоплю?

      – Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.

      Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…

      Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.

      – Цо,