.

словом, далі Пріську, Парасчину подругу, що знав – ни байдужа до нього… Відпустив жартик, слова були – здалося – і його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, – ще сміятися почнуть…

      Матері сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жінку, що бачив… Білу, яка над лісом піднялася…

      І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:

      – То ж ти, певне, Діву Млинища бачив…

      – Діву Млинища? – Панас не міг уторопати. – Пречисту Діву? Діву Марію?

      – Нє, синку… Діву нашого Млинища… Кутка нашого…

      – Хіба наш куток має свою Діву? – Панас аж злякано глянув на матір.

      – Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…

      І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула – рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села – ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…

      – Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, – сказала мама Юстина. – Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я молитимуся…

      – Що ж має статися?

      – Або я відаю?..

      – Женюся, мамо, ото й станеться, – сказав Панас. – Невістку вам приведу… Ото й станеться…

      – Параску?

      – А то кого ж?..

      Мати торкнулася синової руки. Несміливо, лагідно. Зітхнула.

      – Параска – вдатна дівчина. І на лиці й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.

      – Тико Параска на гинчого око гострить.

      Тут вони побачили, що на порозі виріс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмішка, мовби з осіннього холоду принесена чи десь позичена… Стоїть, блимає, то навіть при тьмяньому поблиску скіпки, вставленої у гладишку, видно.

      – Що ти таке мовиш, Тарасику?

      Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слів одпиралася. Просила їх за поріг вийти, до хати не пускала.

      – А то ви-те, мамо, ни знаїте, – Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. – Вона ж із Пилипком граїться, хоть і коло Панасика нашого вертиться.

      – Тарасику…

      – А що Тарас? Тарас – ни Панас, до сватання далеко.

      Тут старший брат засміявся. Сміявся довго й розгонисто. До брата підійшов, за чуба легенько смикнув.

      Промовив:

      – У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продає. Ото хай і купує, той Буца.

      З