Будь дивом: 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим. Регіна Бретт

співаєте?» – часто запитують люди. «Отут, просто отут», – відповідає він.

      Коли йому кажуть, що варто було б займатися співом професійно, Роберт зазвичай відповідає: «Так я й роблю. Я професійний співак онкологічного центру».

      Заради однієї пацієнтки він співав і за межами центру. Роберт завжди виконував для Ширлі Дорсі пісню «Дим застує очі твої». Ширлі приходила до центру для опромінювання й хіміотерапії – вона боролася з меланомою. Хіміотерапія не допомогла, на відміну від Роберта. Він співав їй церковні гімни. А коли жінка померла, її чоловік Ед попрохав Роберта заспівати на похороні.

      Роберт одягнув свій червоний піджак і циліндр. Він співав пісню «Вкажи мені шлях, Господи». Ед запросив його лишитися на поминальну вечерю й познайомитися з усіма родичами. Він вважає, що Ширлі завдячує останніми днями свого життя саме Робертові. «Він підбадьорив її, – каже Ед. – І можливо, саме завдяки йому вона прожила довше».

      Але Роберт відмахується від похвали.

      – Я ніколи не робив цього цілеспрямовано, – каже він. – Знадобилися роки, щоб я усвідомив, що це моє покликання.

      Цей чоловік перетворив свою роботу на покликання. Усі ми маємо таку можливість. Ми всі робимо одне й те саме, однак важливо те, як ми це робимо. Кожен із нас може стати справжнім подарунком для інших, якщо допоможе їм відчути, що й вони самі є цінними дарунками.

      Урок 7

      Перешкоди на твоєму шляху – це Божі завдання

      Одного разу я їхала брати інтерв’ю для газетної колонки й заблукала в незнайомій частині Клівленда. Проїхавши кілька разів туди-сюди кварталом, я припаркувала авто й увійшла до маленького кафе «Scoops», де продавали морозиво. Мені довелося відволікти підлітка, який стояв за прилавком, щоб спитати, як дістатися до потрібного місця. Він так радо мені допоміг, що я пообіцяла заїхати до кафе дорогою додому й купити ріжок морозива.

      За кілька годин я повернулася, щоб замовити морозиво, і цей хлопець почав відміряти мою порцію з горіхами пекан із точністю, якої я ще ніколи в житті не бачила. Він зважив навіть вафельний ріжок! То був темношкірий підліток із бідного кварталу – на вигляд йому було не більш ніж 15–16 років. А за кілька днів уже мав розпочатися новий навчальний рік.

      Я стояла й мовчки чекала, аж раптом моє серце стрепенулося. «Поговори з цим юнаком. Вийди за межі своєї зони комфорту».

      – А коли в тебе почнеться школа? – запитала я.

      – Не знаю, – відповів хлопець.

      Одне запитання відкрило цілий світ.

      Терренс Ембрі розповів, що раніше навчався в престижній приватній школі Гоукен у передмісті. Але тепер його родині бракує грошей, і батьки не можуть оплачувати навіть ту невелику частину рахунків за навчання, яку не покриває шкільна стипендія.

      – А ким ти хочеш стати в майбутньому? – поцікавилась я.

      – О, я працюватиму нейрохірургом, – відповів хлопець.

      Він сказав це так, немовби все вже давно вирішено і ніщо у світі не може його зупинити. А потім цілісіньку годину розповідав мені, як