Син начальника сиріт. Адам Джонсон

допомогли!

      – Мені треба було побачити, з якого ти тіста, – мовив офіцер Со. – Наступного разу будемо думати.

      – Так не буде ж наступного разу! – вигукнув Чон До.

      Ґіль і Чон До розвернули човен проти хвиль. Їх добряче потріпало, поки офіцер Со заводив мотор. І ось уже всі четверо опинилися в човні й попливли у відкрите море.

      Офіцер Со сказав:

      – Слухай, воно потім простіше стає. Просто не думай про це, та й усе. Я тобі тоді локшини навішав, коли ото казав про двадцять сім викрадень. Хто ж їх рахує? Зробив – і забуваєш, раз за разом. Спіймав когось руками, а душею – відпусти. Не рахуй, навпаки – забудь.

      Навіть за торохтінням мотору було чути собаку з берега. Вони відпливали чимдалі, а гавкіт нісся над водою, і Чон До розумів, що чутиме цього пса вже довіку.

      Вони зупинилися на базі Сонґун неподалік порту Кінчхе. База була оточена земляними бункерами зеніток, і, коли сонце сіло, їм видно було, як блищить при місяці метал пускових установок. Оскільки вони щойно прибули з Японії, то ночувати мали окремо від простих солдатів КНДР. Їм дали три з шести койок у маленькому лазареті. Єдиними ознаками медичного закладу були самотня шафка з інструментами для взяття крові та старий китайський холодильник із червоним хрестом на дверях.

      Японця вони замкнули в одному з карцерів біля плацу, і Ґіль поки що був там: практикувався в японській мові через помийну дірку у дверях. Чон До й офіцер Со висунулися з вікна лазарету, передаючи одне одному цигарку і споглядаючи, як Ґіль там, сидячи в грязюці, шліфує своє володіння фразеологією з чоловіком, якого допоміг викрасти. Офіцер Со похитав головою, мовляв, чого лишень я не бачив. У палаті був один пацієнт, дрібний солдатик років шістнадцяти, від якого голод залишив саму шкіру та кістки. Він лежав на койці й цокотів зубами. Від тютюнового диму на нього напав кашель. Чон До з офіцером перетягли його койку якнайдалі, наскільки це можна було в такому малому приміщенні, але солдат усе не вгавав.

      Лікаря не було. Лазарет був просто таким місцем, де хворого солдата тримали доти, доки ставало ясно, що він уже не одужає. Якщо молодому солдатові не покращає до ранку, то підключать систему й викачають з нього чотири одиниці крові. Чон До бачив таке раніше, і, судячи з побаченого, то був найкращий спосіб піти з життя. Усе триває лише хвилини зо дві: спочатку дрімотність, якась ніби замріяність, а коли в кінці трохи паніки, то це вже не важить, бо людина не може нічого сказати, і, нарешті, перед тим як уже все, вигляд у них був приємно розгублений, як у цвіркуна з відірваними вусами.

      Вимикався табірний генератор: світло поступово згасло, затих холодильник.

      Офіцер Со і Чон До завалилися спати.

      Ось, був собі японець. Пішов гуляти з собакою. І тепер він ніде. Для тих, хто його знає, він уже назавжди ніде. Так Чон До думав про хлопців, яких обирали оті люди з китайським акцентом. Були тут – а тепер ніде. Їх, як Бо Сона, понесло в невідомі краї. Отак він і думав про більшість людей: вони з’являються у твоєму житті, наче зна´йди на порозі, і потім їх колись неначе забере