Син начальника сиріт. Адам Джонсон

була? Наземні міни.

      – Типу їх знешкоджувати?

      – Якби ж то, – мовив Ґіль.

      Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді попливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше ставало, то краще Чон До було видно, як місто відображувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.

      Ґіль підняв руку:

      – Ось. Хтось на березі. Жінка.

      Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потримав його рівно, налаштував, ворушачи кущистими білими бровами.

      – Ні, – заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. – Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.

      – А ми хіба не чоловіка шукали? – поцікавився Чон До.

      – Нема різниці, – сказав старий. – Головне, щоб людина була сама.

      – Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?

      Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути нічого, крім «пресни».

      Тоді офіцер озвався:

      – Раніше в нас був цілий підрозділ, бюджет був. Тобто і катер, і пістолет із транквілізатором. Ми вели спостереження, проводили якісний відбір, мали чіткий підхід. Ми не брали людей сімейних, дітей ніколи не брали. Я пішов на пенсію з ідеальною характеристикою. А тепер гляньте на мене. Мабуть, я один такий уже зостався. Об заклад б’юся, що вони, крім мене, не могли знайти нікого, хто цю справу пам’ятає.

      Ґіль роздивлявся щось на березі. Він протер скельця бінокля, але насправді було вже так поночі, що це не допомагало. Дав бінокль Чонові До.

      – Розбереш що-небудь? – спитав він.

      Коли Чон До підняв бінокль, він ледве вирізнив чоловічу постать, яка рухалася понад пляжем, над водою: то була просто світліша пляма на темнішій плямі. Раптом в око Чона До впав якийсь рух. До чоловіка берегом бігла якась тварина – мабуть, собака, але великий, завбільшки з вовка. Чоловік щось зробив, і собака знову відбіг.

      Чон До розвернувся до офіцера Со:

      – Там чоловік, з собакою.

      Офіцер Со сів і поклав руку на мотор.

      – Він сам?

      Чон До кивнув.

      – Що за собака – це акіта?

      Порід Чон До не знав. Раз на тиждень сироти чистили місцеву собачу ферму. Собаки – то були брудні тварини, які за першої можливості кусаються; було видно, як вони кидалися на стовпи своїх загорож, гризучи дерево. То й усе, що Чонові До треба було знати про собак.

      – Поки він махає хвостом – нема чого хвилюватися, – запевнив офіцер Со.

      Ґіль додав:

      – Японці вчать своїх собак різних штучок. Скажи собаці: «Хороший собачка. Сидіти. – Йоші-йоші. Осуварі каваї дес не».

      – Та заткнись ти вже з тією японською, – кинув Чон До.

      Чон До хотів спитати, чи є якийсь план дій, але офіцер Со просто повів човен до берега. Там, удома, у Пханмунджомі, Чон До командував тунельним загоном, тож йому видавали спиртне і щотижневі талони на жінок. За три дні в нього мав бути чвертьфінал національного турніру з тхеквондо.

      Загін Чона До раз на місяць прочісував тунель під демілітаризованою зоною, і ці дії велися без освітлення: треба було бігти по кілька кілометрів у повній темряві, вмикаючи червоні лампи тільки в тому випадку, коли попереду був кінець тунелю й треба було перевірити