Ловець снів. Стівен Кінг

мусив визнати, що навіть без голосів цьогорічній виїзд на полювання запам’ятається йому на все життя.

      – Запрягай! Уперед, здоровило! – підбадьорив він сам себе і знову побіг у бік «Діри в стіні». Відчуття того, що там щось сталося, було як ніколи сильним, і йому насилу вдавалося стримуватись, щоб не кинутися бігти щодуху.

      «Зазирни в нічний горщик», – шепнув Бобер.

      «Чому б просто не постукати в двері туалету й не запитати, як у нього справи?»

      Чи справді він чув ці голоси? Так, вони вже змовкли, але він чув їх, точно так само, як чув той моторошний крик, ніби хтось в агонії. Піт? Чи це була жінка? Красуня Беккі Шу?

      – Піт, – промовив він. Слово вилетіло з рота хмаринкою пари. – Це був Піт.

      Упевненість не була повною, але все ж таки…

      Спочатку він злякався, що не знайде ритму заново, але потім, коли він іще хвилювався про це, ритм повернувся – синхронність прискореного дихання і тупотіння ніг, прекрасна у своїй простоті.

      «Ще три милі до хреста в Бенбері, – думав він. – Я повертаюся додому. Так само як ми того дня повели додому Даддітса.

      (Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, я з вами більше ніколи не буду мати справ.)».

      Генрі повернувся в той жовтневий день, ніби провалився у глибокий сон. Полетів у колодязь пам’яті так стрімко й так глибоко, що спочатку навіть не відчув хмари, яка на нього насунула, хмари, яка складалася не зі слів, не з думок і не з криків, а з суцільної своєї червоно-чорної сутності. Ця хмара мала свою справу і мету.

5

      Бобер робить крок уперед, мить вагається, потім опускається на коліна. «Йолоп» не бачить його, він завиває, очі заплющені, вузькі груди здіймаються. І дитячі труси, і стара байкерська косуха Бобра на вигляд комічні, але ніхто не сміється. Генрі хоче одного: щоб «йолоп» перестав плакати. Цей плач убиває його.

      Бобер, стоячи на колінах, трохи нахиляється вперед, потім обіймає плече хлопчика.

      – Кораблик дитинки, немов срібна мрія…

      Генрі ніколи не чув, щоб Бобер співав, хіба що під радіо – у церкву Кларендони точно не ходять, – і він просто ошелешений красою і чистотою голосу друга. Через рік-два голос Бобра повністю зміниться і зробиться пересічним, але зараз, на порослому травою покинутому майданчику за старою порожньою будівлею, цей голос пронизує і вражає їх усіх. Розумово відсталий теж не залишається байдужим. Він дивиться на Бобра з подивом.

      – В далекі моря понесе його хвиля. / З кімнати дитячої він попливе / До зіроньки в небі, яка його жде. / Дитинко, пливи-но до мене морями, / Дитинко, пливи-но до мене зірками…

      Остання нота пливе в повітрі, і на мить світ змовкає перед такою красою. У Генрі стискається серце, йому хочеться розплакатися. «Йолоп» дивиться на Бобра, який похитує його в такт пісні. На його обличчі вираз блаженного подиву. Він забув про розсічену губу і синці на щоках, про зниклий одяг і втрачену валізку для сніданків. Бобру він каже: «Ііа йе», – відкриті склади, які можуть означати що завгодно, але Бобер його прекрасно розуміє.

      – Я