Название | Ловець снів |
---|---|
Автор произведения | Стівен Кінг |
Жанр | Ужасы и Мистика |
Серия | |
Издательство | Ужасы и Мистика |
Год выпуска | 2001 |
isbn | 978-617-12-0759-2, 978-617-12-0500-0, 978-0-7432-1138-3, 9786171207585 |
– Запрягай! Уперед, здоровило! – підбадьорив він сам себе і знову побіг у бік «Діри в стіні». Відчуття того, що там щось сталося, було як ніколи сильним, і йому насилу вдавалося стримуватись, щоб не кинутися бігти щодуху.
«Зазирни в нічний горщик», – шепнув Бобер.
«Чому б просто не постукати в двері туалету й не запитати, як у нього справи?»
Чи справді він чув ці голоси? Так, вони вже змовкли, але він чув їх, точно так само, як чув той моторошний крик, ніби хтось в агонії. Піт? Чи це була жінка? Красуня Беккі Шу?
– Піт, – промовив він. Слово вилетіло з рота хмаринкою пари. – Це був Піт.
Упевненість не була повною, але все ж таки…
Спочатку він злякався, що не знайде ритму заново, але потім, коли він іще хвилювався про це, ритм повернувся – синхронність прискореного дихання і тупотіння ніг, прекрасна у своїй простоті.
«Ще три милі до хреста в Бенбері, – думав він. – Я повертаюся додому. Так само як ми того дня повели додому Даддітса.
(Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, я з вами більше ніколи не буду мати справ.)».
Генрі повернувся в той жовтневий день, ніби провалився у глибокий сон. Полетів у колодязь пам’яті так стрімко й так глибоко, що спочатку навіть не відчув хмари, яка на нього насунула, хмари, яка складалася не зі слів, не з думок і не з криків, а з суцільної своєї червоно-чорної сутності. Ця хмара мала свою справу і мету.
Бобер робить крок уперед, мить вагається, потім опускається на коліна. «Йолоп» не бачить його, він завиває, очі заплющені, вузькі груди здіймаються. І дитячі труси, і стара байкерська косуха Бобра на вигляд комічні, але ніхто не сміється. Генрі хоче одного: щоб «йолоп» перестав плакати. Цей плач убиває його.
Бобер, стоячи на колінах, трохи нахиляється вперед, потім обіймає плече хлопчика.
– Кораблик дитинки, немов срібна мрія…
Генрі ніколи не чув, щоб Бобер співав, хіба що під радіо – у церкву Кларендони точно не ходять, – і він просто ошелешений красою і чистотою голосу друга. Через рік-два голос Бобра повністю зміниться і зробиться пересічним, але зараз, на порослому травою покинутому майданчику за старою порожньою будівлею, цей голос пронизує і вражає їх усіх. Розумово відсталий теж не залишається байдужим. Він дивиться на Бобра з подивом.
– В далекі моря понесе його хвиля. / З кімнати дитячої він попливе / До зіроньки в небі, яка його жде. / Дитинко, пливи-но до мене морями, / Дитинко, пливи-но до мене зірками…
Остання нота пливе в повітрі, і на мить світ змовкає перед такою красою. У Генрі стискається серце, йому хочеться розплакатися. «Йолоп» дивиться на Бобра, який похитує його в такт пісні. На його обличчі вираз блаженного подиву. Він забув про розсічену губу і синці на щоках, про зниклий одяг і втрачену валізку для сніданків. Бобру він каже: «Ііа йе», – відкриті склади, які можуть означати що завгодно, але Бобер його прекрасно розуміє.
– Я