Ловець снів. Стівен Кінг

на колінах і плаче, – прикриваючи його від них.

      На розі Річі зупиняється і кидає на них останній погляд.

      – Ми ще побачимося, хлопці, – каже він. – Сам на сам або всі разом.

      – Так! – погоджується Данкен.

      – Решту життя будете валятись у кисневій палатці, – додає Скотт, і Генрі мало не пирскає сміхом. Він сподівається тільки, що його друзі промовчать, – що зроблено, те зроблено, – і ті, на щастя, нічого не говорять. Це майже диво.

      Останній зловісний погляд Річі, і вони зникають за рогом. Генрі, Джонсі, Бобер і Піт залишаються з хлопчиною, який стоїть, гойдаючись уперед-назад, на брудних колінах. Замазане брудом і сльозами нерозуміюче обличчя обернене до білястого неба, як циферблат поламаного годинника, і в усіх виникає одна думка: що робити далі? Заговорити з ним? Сказати, що все добре, що погані хлопчики пішли й небезпека минула? Він усе одно не зрозуміє. І, Господи, цей його плач такий моторошний. Як могли навіть такі злі вишкребки образити того, хто так плаче? Генрі зрозуміє це пізніше – більш-менш, – але поки для нього це повна загадка.

      – Дещо спробую, – різко вимовляє Бобер.

      – Ну так, потрібно щось робити, – зауважує Джонсі. Голос його тремтить.

      Бобер іде вперед, потім обертається до друзів. Дивний погляд, у ньому і сором, і виклик, і – так, Генрі може заприсягтися – надія.

      – Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, – каже він, – я з вами більше ніколи не буду мати справ.

      – Слухай, досить нісенітниці верзти, – відповідає Піт, і його голос теж тремтить. – Якщо можеш його заткнути, заткни.

      Бобер секунду стоїть на тому самому місці, на якому стояв Річі, коли намагався згодувати собаче лайно хлопчині, потім падає на коліна. Генрі помічає, що на дитячих трусах хлопця, як і на валізці для сніданків, зображені персонажі мультиків про Скубі-Ду плюс Загадкова Машина Шеґґі.

      А потім Бобер обіймає хлопчину і починає співати.

4

      «Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише три. Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише…»

      Ноги Генрі знову ковзнули вбік на снігу, і цього разу зберегти рівновагу не вийшло. Він до того поринув у спогади, що незчувся, як розтягся на землі.

      Він упав на спину, удар вибив у нього з легень повітря з гучним і болючим видихом «А!». Сніжок здійнявся казковою хмаркою цукрової пудри, і він ударився потилицею так сильно, що з очей іскри посипались.

      Хвилину він полежав не рухаючись, чекаючи, чи не заболить щось зламане. Коли ніщо не дало про себе знати, він завів за спину руку і помацав поперек. Біль, але стерпний. Коли їм було по десять-одинадцять років і вони всі зими проводили, без кінця катаючись на санчатах у Строфорд-парку, у нього бували падіння й серйозніші. І нічого, підводився й зі сміхом їхав далі. Одного разу, коли ідіот Мур керував його санчатами, а Генрі їхав на задку, вони з розгону влетіли прямісінько в стовбур здоровенної сосни біля підніжжя пагорба, тієї, яку всі діти називали Сосною смерті, і відбулися всього лише синцями та кількома розхитаними зубами в кожного. Біда в