Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

одяг. Гриф перелетів через коротку смугу води та приземлився на пірс Судді. «Не тікаєш, – подумав суддя – лихий знак». Йому згадалося, як Джиммі Кеслоу з патрульної служби Флориди розповідав, що грифи знають не тільки, де є падло: їм також відомо, де воно буде.

      – Уже й не злічити, – сказав Кеслоу, – скільки разів я бачив, як ці бридкі виродки кружляли якраз над тим місцем у Тамаямі, де за день або два мала трапитися жахлива аварія. Звучить, як божевілля, знаю, але кожен коп скаже вам те саме.

      На цьому маленькому безіменному острові майже завжди є грифи. Може, земля їм тут відгонить смертю, чому ні?

      Суддя посунув протоптаною ним за всі ці роки вузькою стежкою. Він погляне на дюну на тому боці острова, де в піску немає камінців та мушель, а тоді повернеться до каяка і вип’є холодного чаю з маленької фляжки. Може, навіть подрімає під ранковим сонечком (як і всі дев’яносторічні, він часто куняв), а коли прокинеться (якщо прокинеться), то вирушить у зворотну дорогу. Суддя казав собі, що дюна, як завжди, буде лише м’яким схилом піску, але він знав, що цього разу все буде інакше.

      Клятий стерв’ятник також про це знав.

      Старий провів багато часу на піщаному березі, зчепивши покручені часом пальці за спиною. Боліла спина, плечі, стегна, та найбільше у нього боліли кишки. Та він не звертав на все це жодної уваги. Може, якось пізніше, але не тепер.

      Він поглянув на дюну та напис на ній.

      Ентоні Вейленд прибув до Бічерового маєтку в Пелікан Пойнт рівно о сьомій вечора, як і домовлялися. Єдина риса, яку Суддя завжди цінував – як у залі суду, так і поза нею, – це пунктуальність, і хлопчик був пунктуальним. Він нагадав собі не називати Вейленда хлопчиком в обличчя (хоча це південь, тож «синку» цілком згодиться). Вейленд же так і не зрозуміє, що коли тобі дев’яносто, хлопчиком видається кожен, кому менше шістдесяти.

      – Дякую, що завітали до мене, – промовив Суддя, проводжаючи Вейленда до свого кабінету. В домі були тільки вони – Кертіс та місіс Рілі вже давно поїхали додому в Нокоміс. – Ви принесли всі необхідні документи?

      – Так, звісно, пане Суддя, – сказав Вейленд. Він відкрив адвокатський кейс і дістав звідти важкий стос документів, скріплених великою залізною скріпкою. Не пергамент, звісно, як бувало в старі часи, але ці аркуші все одно не втратили своєї цінності та ваги. На першому з них виднівся напис жирним зловісним шрифтом (Суддя завше називав його покійницьким): «Остання Воля та Заповіт Гарві Л. Бічера».

      – Знаєте, мене трохи дивує, що ви не уклали цей документ самостійно. Та ви ж, напевно, про спадкове право Флориди вже встигли забути значно більше, ніж я коли-небудь знав.

      – Можливо, і так, – відказав Суддя найсухішим із можливих тоном. – У моєму віці люди часто забувають навіть про найважливіше.

      Вейленд почервонів як рак.

      – Я не мав на увазі…

      – Я знаю, що ви мали на увазі, – промовив Суддя, – і не беру це близько до серця. Ніскілечки. Але коли ви вже спитали…