Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

документа, нам знадобляться два свідки та юрист, – нагадав Вейленд, коли вони закінчили.

      – Я б хотів усе завершити з цим документом, просто для певності, – сказав Суддя. – Якщо зі мною щось трапиться до затвердження, він має набрати чинності. Оскаржувати заповіт немає кому. Я пережив їх усіх.

      – Мудрий застережний захід, пане Суддя. Добре було б потурбуватися про це сьогодні. Ваші управитель та економка…

      – Повернуться не раніше восьмої ранку, – повідомив Бічер. – Але завтра ця справа буде найпріоритетнішою з усіх. Гаррі Стейнз із Вамо-роуд – нотаріус, він точно буде радий завітати до мене, перш ніж іти у свою контору. Він мені винен кілька послуг. Давайте-но сюди документи, синку. Я замкну їх у сейфі.

      – Принаймні, я хотів би… – Вейленд миттєво замовк, побачивши простягнуту до нього скрючену руку. Коли член Верховного Суду штату (хай навіть у відставці) простягає до тебе свою руку, будь-які заперечення мають зникнути. Що за чорт, це ж лише попередня версія, яку все одно треба буде замінити остаточною. Юрист віддав старому ще не підписаний заповіт і спостерігав, як Бічер із болем підвівся і зсунув картину з краєвидами болотистих низовин Флориди з таємних завіс. Суддя ввів правильний шифр, навіть не намагаючись закрити від огляду панель із комбінацією, і кинув свій заповіт на те, що, на думку Вейленда, виглядало як неохайна, чорти б її узяли, купа готівки.

      – Ось так! – сказав Бічер. – Усе зроблено та замкнено. Залишилося тільки підписати. Може, вип’ємо, щоб відсвяткувати це? У мене є чудовий односолодовий скотч.

      – Що ж… Гадаю, одна склянка мені не зашкодить.

      – Раніше вона також ніколи мені не шкодила, хоча тепер усе навпаки. Сподіваюся, ви мені подаруєте, якщо я не приєднаюся до вас. Кава без кофеїну та трохи солодкого чаю – це найміцніші з напоїв, які я тепер п’ю. Живіт замучив. Льоду?

      Вейленд підняв два пальці, і Бічер з повільною старечою церемоніальністю поклав два кубики до напою. Вейленд відсьорбнув трохи, і щоки його миттю залила фарба. Суддя Бічер подумав, що так червоніє людина, яка любить часом закладати за комір. Опустивши склянку, Вейленд спитав:

      – Ви не проти, якщо я спитаю, звідки такий поспіх? Сподіваюся, з вами все гаразд? Як не брати до уваги болю в животі.

      Суддя дуже сумнівався, що юного Вейленда це хоч трохи обходило. Він був не сліпим.

      – Здоровісінький, – погойдуючи рукою, Суддя з крехтінням сів. А потім, подумавши трохи, додав: – Ви справді хочете знати, чому ми квапимося?

      Вейленд обміркував запитання – це сподобалося Бічеру. Потім кивнув.

      – Треба було вирішити питання з отим островом, про майбутнє якого ми щойно подбали. Ви його, ймовірно, навіть ніколи не помічали, правда ж?

      – Не можу стверджувати, що бачив його.

      – Більшість людей не помічають його. Цей старий острівець ігнорують навіть морські черепахи. Тим не менш він особливий. Ви знали, що мій дід воював в іспансько-американській війні?

      – Ні, сер, не знав. – Вейленд говорив із надмірною повагою,