Графиня. Володимир Лис

думка, я її прогнав, боячись, що зачеплюся за неї, що вона стане моїм виправданням.

      Я рвучко підвів голову, звільняючись і від думки-спокуси, й від видива, що неминуче мало з’явитися. Прикро лише, що я не бачу моря за вікном. Моря, до якого я ходив прощатися, це я тепер добре розумію. Десь там, за морем, далеко, була Туреччина, ще далі десятки екзотичних країн, які я колись так жагуче прагнув побачити. Як це давно було, наче не в моєму дитинстві.

      Я раптом побачив себе маленьким. Зовсім маленьким. Скільки ж мені років – п’ять, чотири, шість? Я йду стежкою, а мене веде за руку незнайома тітка. І тут я підводжу голову, дивлюся на неї і впізнаю. Це ж Марія, тітка Марія, хазяйка вже старого художника Платона. Вона така, якою я її полишив у Густому Лузі. А я (це ж таки я) – маленький хлопчик, котрого вона тримає за руку.

      – Тітонько Маріє, куди ми йдемо? – наважуюся спитати я.

      Вона дивиться на мене і посміхається з легкою іронією і зверхністю.

      – Тихо, цить, дурне хлопчисько, – гримає вона. – Ніхто не має знати, куди ми йдемо. Ніхто. Навіть ми самі.

      – Як це? – дивуюся я.

      – А так, – каже вона. – Ми покидаємо наше містечко назавжди. Он там, – показує вона кудись у далечину, – там, у лісі, я тебе покину, а сама піду далі. До далеких незвіданих країв.

      – Ви мене покинете? – тремтячим голоском перепитую я.

      – А чому б і ні? – Марія дивиться ще більш насмішкувато і зневажливо. – Чому б і ні? Хто ти такий, щоб я йшла далі з тобою?

      – Я… я маленький хлопчик, – лепечу перелякано. – Не кидайте мене, тітонько. Я боюся сам серед лісу.

      І тут я починаю рости. Знову я, той, хто виріс, іду поруч із Марією. Тільки тепер Марія молода, така, якою я вперше її побачив. Довга розкішна коса звисає аж до пояса. Я милуюся її поставою.

      «Але хіба в неї була тоді така коса?» – запитую себе.

      Отямлююся. До чого це видиво? Я ж зовсім не це прагнув побачити. Марія – моє минуле. І раптом з болем думаю, що Інга – вже теж моє минуле. Чому? Навіщо? Хто послав ту дивну телеграму? І чому я так повірив у неї і готовий покоритися?

      – Чому? – кажу я вголос.

      VІ

      Звичайно, я міг спробувати зникнути з пансіонату тихцем, поінформувавши лише чергову по корпусу і покоївку (ага, ще треба здати книжки до бібліотеки), міг спробувати уникнути зустрічі з Інгою, але я не хотів цього робити.

      Тепер я не належав ні собі, ні їй. Нікому. Я був і думками, і душею далеко звідси. Не можу сказати, чи це Густий Луг, чи інша місцина. Я раптом збагнув, що радше сидів би під тим самим старим розлогим ясеном у моєму місті, але відокремленим і від майдану, на якому він ріс, і від усього міста.

      Треба було йти до Інги, викласти їй геть усе і про моє рішення, і про мене самого. Все ж я не пішов до її кімнати, а подався вниз, сподіваючись, що вона десь прогулюється по алеях довкола пансіонату чи по лісі. А може, йде доріжкою до моря.

      Марне, химерне сподівання, як виявилося. Вдосталь наблукавшись, я повернувся до все ще моєї кімнати і став чекати. Сусіда не було із самого ранку, він поїхав зі своєю пасією до Ялти – купляти