Графиня. Володимир Лис

в інституті, разом зі студентською групою, яку мобілізували збирати помідори на Херсонщині. Коли працював перший рік у школі і набирали вожатих у табір до моря. І, нарешті, якось поїхав «дикуном». Усього на тиждень, за який встиг написати три кримські пейзажі. Два з них згодом я продав, і це були найдорожчі мої картини. Третя – самотнє дерево над морем – висить у мене в кімнаті. Як спогад про щось нездійсненне. Що саме? Ті, хто заходить до мене в гості, кажуть, що це дерево схоже на ясен, який росте на головному майдані нашого міста, якраз навпроти міської ради.

      «Справді?» – дивуюсь я. Моє здивування роблене, і не лише тому, що я дивувався кілька десятків разів, почувши, що ясен десь там біля моря схожий на ясен у центрі нашого містечка. Насправді я знаю, що це той самий, наш ясен, тільки перенесений моєю волею і моєю уявою на морський берег. Якби мене запитали, я б не міг пояснити, навіщо це зробив.

      Взагалі останнім часом зі мною коїться щось дивне. Мені хочеться писати тільки ясена, ясена і більше нічого. З різних точок і в різних ракурсах. У глибині пейзажу і на передньому плані. Кожен день або майже щодень я йду на етюди, але мені стає дедалі нецікавіше писати свої картини, якщо на них нема старого розлогого дерева на міському майдані.

      «Що це таке?» – питаю я себе і не знаходжу відповіді. Це мов якась дивна хвороба чи наркотична залежність. Я намагаюся заходити якомога далі від міста, вирушаю в найближчі села, їду в сусіднє місто, де є старовинний собор і залишки городища ще часів Київської Русі. Але мені не цікаво все це зображати. Мене тягне назад, у Густий Луг, і я заспокоююся тоді, коли починаю виписувати дивне старе дерево.

      «Хоч би воно всохло колись», – подумав я недавно і засоромився так, наче йшлося про близького родича.

      – То ти йдеш нарешті у міськраду? – повертає мене до дійсності Марія, моя хазяйка. Колишня хазяйка. Колишня коханка.

      – Йду, – покірно кажу я.

      – От і добре, – каже Марія. – Тобі треба відпочити.

      – Це вже я чув.

      Виходячи з кімнати, я бурмочу слова з пісні: «Це вже минуло». Справді, минуло. Бідна Марія. Ще років п’ять тому я називав її ніжно – Марічкою. На подвір’ї я згадую, що лишив етюдника. Путівка путівкою, але… І раптом я відчуваю величезну радість від щойно ухваленого рішення – їхати до моря, якщо поїду, без фарб і пензля. Без фарб і пензля на цілий місяць.

      ІІ

      Вночі мене розбудив страшенний грюкіт, що пролунав зовсім поруч. Ще повністю не прокинувшись, я вже зрозумів: то вдарилася об стіну віконна рама, яку шарпнув сильний вітер. Брязкіт, що пролунав після удару, свідчив – скло вибито, та й вітер, який залітав до кімнати, підтверджував це.

      – Що це, Платошо? – спитала жінка, котра лежала поруч зі мною.

      – Напевно, гроза, – сказав я.

      Наче на підтвердження моїх слів, темряву розпанахала стріла сліпучої блискавки. На мить у кімнаті стало видно, як удень.

      – Що будемо робити, Платоне? – сказала жінка поруч зі мною.

      – Перечекаємо грозу.

      – А вікно?

      – Хто ж його поремонтує вночі?

      – Мені піти?

      – Навіщо?