Графиня. Володимир Лис

телеграму. Вона прочитала і здивовано поглянула на мене. Так здивовано, наче то була повістка, якою мене викликали на суд. Чи повідомляли про винесення вироку.

      – І що це означає? Ти маєш щось розповісти мені?

      – Саме так, – сказав я і взявся розповідати.

      Я розповів Інзі, що із самого початку дурив їй голову. Що насправді я ніякий не відомий художник, я навіть не член цієї бісової Спілки художників.

      – А хто ж ти?

      – Доречне питання, – погодився я. – Ніхто. Вчитель малювання з провінційного містечка, яке навіть не є райцентром. Часом, правда, мазюкаю якісь пейзажі. Та їм гріш ціна в базарний день, як кажуть в народі, це я добре знаю й усвідомлюю. Хоча ліпше б не усвідомлював.

      Я говорив довго, швидко, часом збиваючись. Намагався себе заспокоїти, та не виходило. Я зобразив себе підлим і підступним. Таким собі розпусником і звабником. Виливши на себе добряче відро помий, спинився. «Мабуть, досить», – подумав стомлено.

      – Н-навіщо ти це розповідаєш? – зрештою озвалася – глухо, мовби здалеку, – Інга.

      – А ти хотіла, щоб я від’їхав тихцем? – спитав я. – Просто невдалий роман і все? Я, бачиш, не зміг…

      Вона промовчала трохи, а тоді я почув:

      – Думаєш, я б тебе не покохала, аби знала відразу, хто ти є насправді?

      – Не знаю, – відверто признався я. – А тепер, вибач, мені треба збиратися.

      Я гадав, вона заплаче. Вона не заплакала. Стояла, на щось чекаючи, а може, й сподіваючись.

      – Що ж, їдь, – сказала зрештою. – Їдь, якщо твої почуття для тебе нічого не важать. Якщо їх не було.

      – Саме так – не було.

      Я казав неправду. В цю хвилину я кохав її так, як ніколи за ці дні, з того самого моменту, як народилися в мені почуття до цієї жінки.

      Обличчя її побіліло, руки затрусилися. Потім обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить абощо. Вона не кинулася.

      – Як це підло, – прошепотіла вона і вибігла з кімнати.

      Я завмер. Почув, як шумить ліс за вікном. Десь далеко кричали чайки. Мій слух, здається, загострився.

      За годину з валізою в руках я вийшов з пансіонату. Від покоївки, яка приймала ліжко і перевіряла, чи я, бува, чогось не повезу із собою – може, склянку чи простирадло, – я почув історію про божевільну з маленького гірського сільця, котра щороку в грозу приходить до пансіонату і бігає по лісу чи навіть танцює і кричить.

      – То, було, вона зникла на пару літ, вже стали забувати, а то знов з’явилася, – казала покоївка. – П’ять літ, ага, десь літ зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночі серед грози, в нашої однієї санітарки стався викидень. Мала от-от іти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санітарка була молода, новенька, про божевільну не знала. Щось із нею почало коїтися після отої ночі, щось недобре, сама, певне, з глузду з’їхала.

      Я ще спитав, чи приходить та жінка, коли гроза вдень.

      – Ні, тільки вночі, – була відповідь.

      – Сьогодні я зустрів якогось чоловіка на стежці, який намагався поцілити в мене каменем, – сказав я. – Не знаєте, хто то?

      – Та то з тою дурною, кажуть,