Оповiдання (збірник). Марко Вовчок

дивиться:

      – Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?

      – У мене голова болить, – одказує Настя понуро.

      – А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..

      А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.

      – Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!

      – Може, собi роблю? – каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. – Може, собi заробила що?

      – Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! – та й стала її бити.

      – Бийте, бийте, – покрикнула Настя, – та й за се кажiть дякувати!

      – Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!

      – Нехай буде!

      Гляну я – панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину – блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху – хмара хмарою!

      Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.

      – От життя моє! – жалкується. – Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! – зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. – Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня – княжна – мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!

      А столовники їй:

      – Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..

      Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, – i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..

IX

      I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.

      Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, – i все про якогось друга милого спiває: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває…» Себто свого пана згадує, чи що…

      А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.

      Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:

      – Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!

      – Не надолужу, сестрице, не надолужу! – скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.

      Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, не три вечори.

      Одного вечора ми й спати полягали – її нема. Удень її не бачили: робила при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!

      I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питає:

      – Де була, дочко?

      А голос у самої, як струна перебита…

      – Не питай мене, моя мати! Не питай! – одкаже їй Настя. I задзвенiли слова її по хатi, як плач…

      I почне Чайчиха:

      – Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову безталанну?

      А дочка лягла; лежить – нiма, мов убита.

      – Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує – нiма.

Х

      На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона