Оповiдання (збірник). Марко Вовчок

до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня – бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, – з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама – зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

      Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь, – каже, – нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

      – Що се таке?

      А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

      Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

      Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

      Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

      – Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

      А вона:

      – Я.

      – Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

      Вона мовчить.

      – Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще – негарно буде!

      Та й пiшли.

      Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї – не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!

      I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

V

      Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

      – Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, – каже, а сама задумалася, зажурилася, – не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.

      А я їй говорю:

      – То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?

      – Та все менi, – каже, – давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну – все сниться, що на волi!..

VI

      А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась – на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона