Данило Галицький. Тарас Орлик

з будь-якою дозорною баштою.

      – Ми і уруси створені з різної речовини, – сказав Батий.

      – Речовини? – ще більше здивувався Сартак. – Про що ти говориш, батьку?

      Батий не дивився на сина. Його погляд був спрямований донизу, де розляглися й перетиналися майбутні вулиці, схожі на ходи термітів.

      – Камені завжди міцніші за дерéва, – повчально сказав він. – Подивися на гору, за яку сідає сонце. – Батий простяг руку в широкому атласному рукаві. – Від лісу на цій горі не залишиться нічого, а вона завжди буде височіти тут, як підноситься тепер.

      – Але дерева проростають крізь каміння, – зазначив Сартак після деяких роздумів. – Навіть тоненькі гілочки та крихітні стеблинки, я бачив на власні очі.

      Батий повільно повернув голову, щоб подивитися на сина, і знову втупився в порожнечу перед собою. Так, Сартак був кмітливий юнак, але тільки юнак. Гілочки та стеблинки – ось про що він думав.

      – Могутній дуб – це лише хворостинка в порівнянні з невеликою скелею, – сказав Батий.

      – Кому потрібна скеля без дерев? – вигукнув Сартак.

      – Ліс завжди можна зрубати.

      – Тисяча дроворубів не впораються із цим завданням.

      – Якщо я накажу, то впораються.

      – На це піде все їхнє життя. За цей час землетрус зруйнує скелю.

      Батий насупився й помовчав, придумуючи гідну відповідь.

      – Я велю підпалити ліс, – сказав він.

      – Але навіщо? – запитав Сартак. – Чого ти цим досягнеш? Хіба дерева не дарують нам плоди, прохолоду, паливо й сировину для різних корисних предметів? Адже вони нам не заважають, моя правда, батьку?

      Батий пильно подивився на свого наступника. Сартак мав незвичайні блакитні очі, як його батько, дід і прадід. На цьому їхня схожість закінчувалася. Юнак не був здатний осягнути високі, незаперечні й вічні істини. Гори виникли задовго до появи лісів. Вони збережуться на землі навіть тоді, коли ніде не залишиться жодної зеленої билини. Сартак був надто м’якотілий, щоб поставитися до цього із зарозумілою байдужістю природи. Він міркував як людина, як усі звичайні люди. А хіба здатний такий тримати в шорах підкорені народи й виявляти жорстокість там і тоді, де й коли це буде потрібно? Адже чужі землі треба не тільки завойовувати, ними ще й правити доводиться, щоб не втратити.

      – Хіба піскам заважають зелені долини? – тихо запитав Батий, немов розмовляючи сам із собою. – Ні. Але їм потрібен простір, тому вони просуваються вперед, розширюючи свої володіння, наскільки це можливо. Це закон життя. Забирай, якщо не хочеш віддавати. Зрозумів, синку?

      – Так, – відповів Сартак, однак голосу його бракувало впевненості.

      – Ми йдемо на захід для того, щоб захід не прийшов до нас, – сказав Батий. – Уруси стоять на нашому шляху, тому доведеться поглинути їх, як пісок поглинає степову траву. Зараз зрозумів?

      – Але тоді піску має бути більше, ніж трави. А ти сам казав, що нас менше, ніж урусів.

      – Мені подобається, що ти стежиш за